Вдень 2 липня в Відні (Австрія) держави, що входять в угоду ОПЕК+, продовжили дію укладеного півроку раніше угоди ще на дев’ять місяців, до 31 березня 2020 року включно. Квоти на видобуток для учасників угоди залишилися колишніми. Голосування було одноголосним
Автор:
Мельников Михайло
Суперечлива консолідація
«Позиція російської влади і нафтових компаній з питання угоди ОПЕК+ завжди єдина і консолідована», – заявив наприкінці червня 2019 року Олександр Новак, намагаючись, здається, остаточно розвіяти ілюзії тих, хто гадав, що у нас існує якийсь конкурентний ринок видобутку вуглеводнів. З його слів можна зробити висновок, що є кілька компаній, вони як би конкурують, часом навіть обмінюються уколами в ЗМІ, але в той же час «завжди єдині і консолідовані».
Але всього за тиждень до цього висловлювання Вагіт Алекперов(«Лукойл») говорив, що «серед російських компаній немає єдиної позиції щодо доцільності участі в угоді», і цим словам більше віри.
А глава «Роснафти» Ігор Сєчін, один з тих, хто нібито перебуває «в єдності і консолідації», взагалі називає ОПЕК+ «стратегічною загрозою для російської нафтової галузі». У лютневому листі Володимиру Путіну він підкреслив, що за роки незалежності країни, її частка на світовому ринку нафти впала з 16,3% до 12,0%, а угода лише прискорює цей процес і може зробити його незворотним. Проти чого, треба сказати, ніяк не заперечує лідер ОПЕК Саудівська Аравія та її головний союзник Сполучених Штатів.
Глава «Роснафти» Ігор Сєчін, називає ОПЕК+ «стратегічною загрозою для російської нафтової галузі»..
Голова Рахункової палати Олексій Кудрін, зазвичай бадьоро підтримував будь-які способи наповнення бюджету, також відноситься до угоди скептично – так, воно стабілізує ринок, піднімає ціни, але обмежує можливість розвитку приватних нафтових компаній. Виходить, що в російському професійному суспільстві є багато питань до угоди, причому з абсолютно різних сторін, бо Сечіна і Кудріна важко назвати союзниками, так і малі нафтові компанії у «Роснефти» ніякої симпатії не викликають.
ОПЕК+ працює на США
Росія бере участь в угоді ОПЕК+ з його першої редакції в 2017 році. «Нам потрібна якірна країна поза ОПЕК, щоб разом вистояти», – сказав тоді Халід аль-Фалих, міністр енергетики, промисловості і мінеральних ресурсів Саудівської Аравії – і він знайшов таку країну в особі Росії. Ми були йому потрібні. Він нам – не факт.
Так, за цей час ціни піднялися і стабілізувалися, але ми вже пожертвували для цього введенням низки нових проектів і знизили видобуток на діючих родовищах. Високі ціни на нафту вигідні всім добувним країнам, але вигідні по-різному, тому що вартість видобутку і доставки у всіх різна. Росія в цьому сенсі знаходиться зараз в сприятливому положенні – поки не почалися масштабні роботи з освоєння арктичного шельфу, у нас досить дешева видобуток і відпрацьовані шляхи доставки нафти сирої як по трубопроводах, так і морським шляхом. Відповідно, і маржа пристойна: навіть при нафти по 30 доларів за барель виробники залишаться в плюсі, хоча, звичайно, про профіцитного бюджеті доведеться тільки мріяти. А ось американці будуть в мінусі, тому що на важких сланцевих родовищах собівартість видобутку вище цього показника, і виробникам доведеться працювати собі в збиток.
Тобто, знижуючи ціну нафти, ми знижуємо свій прибуток, але і вганяємо в мінус американців. А це не той бізнес, де можна тимчасово закрити завод, а потім знову його відкрити, ні – консервація родовищ дуже затратна.
Звичайно, витіснення на нафтовому ринку – процес непростий, бо нафта різних країн неоднакова. Так просто США нас з усіх ринків не витиснуть. Скажімо, влада країн Східної Європи часто ненавидять Росію, але купують саме Urals, тому що їх потужності нафтопереробних заводів ще з часів Ради економічної взаємодопомоги адаптовані саме до формули Urals, до її сірчистості та іншим особливостям. Переналагодження виробництва – дуже складна і дорога справа, і братися за нього, не будучи впевненим у тому, що це «назавжди», вкрай ризиковано. Та й поставки по «Дружбі» дешеві і до останнього інциденту були цілком надійними.
США десятиліттями не експортували свою нафту і, здавалося б, можуть знову припинити експорт, оскільки вони в змозі надрукувати достатню кількість зелених папірців для закупівлі палива. У цьому випадку після теоретичного вичерпання відомих родовищ в інших країнах Сполучені Штати стали б монопольним постачальником «чорного золота» на світові ринки. Насправді ж після зняття мораторію на експорт у галузь було вкладено такі гроші, що припинення видобутку (бо сховища не гумові) призвело б до найбільших економічних пертурбацій, поруч з якими іпотечна криза 2007-2009 років здався б незначним казусом.
Чи є вигода
Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок про те, що проблема дуже складна, а користь для Росії від участі у договорі з картелем неоднозначна. Уповільнення видобутку призводить до легкого дефіциту нафти і, як наслідок, зростанню її біржової вартості. Прискорення видобутку – до можливості продати більше тут і зараз, але з більш низьким, а, головне, непередбачуваним цінами. Головний аргумент прихильників ОПЕК+ – турбулентність ринків у 2014-2017 роках, яка дійсно призвела до серйозних економічних труднощів залежних від нафтового експорту країн.
Але вступивши в угоду, ми потрапили в банальну пастку. Коли більшість учасників якого б то ні було співтовариства дотримуються певних правил, а меншість може безкарно їх порушувати, це меншість завжди виявляється у виграші. Ось і Сполучені Штати весело, з хвацькістю і гиком використовують угоду ОПЕК+ для нарощування своєї частки на ринку. Невипадково і знаходиться в серйозній кризі Венесуела відмовилася співпрацювати з ОПЕК+ і з січня 2019 року наростила видобуток на 1 млн барелів на добу. Виторгував собі виняток і перебуває під санкціями Ірану, формально підтримав угоду, але тільки не для себе.
Чому ж Росія, теж відчуває потужний санкційне тиск ззовні, йде на поступки? Наші чиновники, зокрема Олександр Новак, говорять про додаткові 6 трильйонів рублів, отриманих бюджетом завдяки угоді в 2017-2018 роках. Ця цифра дуже умовна, ми порівнюємо одну ринкову ціну з іншого, але далеко не факт, що саме нам вдалося на ці ціни вплинути. Та й хто сказав, що поза ОПЕК+ ми не отримали б більше, як це роблять США? Немає формули, яка дозволила б точно сказати, наскільки просяде вартість нафти при відмові від угоди, а от агресивна продаж і боротьба за ринки з високою ймовірністю могла б принести більший прибуток, хоча і при більш низькій маржі компаній і бюджету.
Навіщо потрібні гроші
Ну і головне питання: в чому сенс швидко продавати те, що можна притримати і подорожче продати потім? Відповідь проста – національні проекти. Та логіка співпраці з ОПЕК, яка працювала в 2017 році, стала непридатною після нашої великої ставки на швидке перетворення країни.
2 липня прем’єр-міністр Дмитро Медведєв оголосив про початок роботи з визначення обсягів та напрямків фінансування нацпроектів на 2020 рік. А це саме той інструмент, за допомогою якого ми намагаємося запустити економіку, щоб обмежити нафтову залежність і згодом позбутися від неї. Це масштабна спроба зміни укладу життя «зверху», одночасних гігантських вкладень в інфраструктуру і зміни самого підходу до управління економікою. Грамотно вкладені нафтові гроші зараз повинні ліквідувати необхідність в нафтових грошах в майбутньому. Звучить утопічно, ми багато бачили «перебудов» і «модернізацій», але якщо на цій підставі нічого не робити, то нічого і не вийде.
Зараз той випадок, коли гроші економіці потрібні тут і зараз, щоб запустити, нарешті, процес відтворення цих грошей і більше не залежати від вічного їх отримання з-за кордону в обмін на маслянисті рідини.
