Це була не просто вальс із кращою поставою. Павана – це суворий, величний процесійний танець, який домінував у європейській аристократії з XVI по XVII століття. Уявіть собі оригінальну червону доріжку. Упродовж приблизно 150 років саме цей танець відкривав церемоніальні бали. Тут найменше йшлося про athletic prowess, а більше про демонстрацію дорогих, елегантних суконь у поєднанні з повільною, обдуманою грацією.
Походження та італійське коріння
Звідки з’явилася панава? Назва, ймовірно, походить від італійського “padovana”, що відсилає до Падуї. Танець, ймовірно, перемістився з Італії до Франції та Англії, проходячи через Іспанію. На півдні Іспанії атмосфера була ще урочистішою. Там павану виконували у церквах із серйозних приводів. Вона еволюціонувала з basse danse, більш раннього придворного танцю, але прийняла важчий, більш царствений крок.
Як виконувалася павана
Якщо ви ступали в павану, музика була у розмірі 2/2 чи 4/4. Повільно. Обмірковано. Основний рух полягав у кроках уперед і назад. Танцюристи піднімалися на шкарпетки і похитувалися з боку на бік. Вони не просто марширували; вони утворювали колони пар, які огинали танцювальну залу. Іноді вони навіть підспівували. Це було виявом витримки, а чи не швидкості.
Приблизно до 1600 року танець став легшим. З’явилися більш живі кроки, такі як fleuret – короткочасне піднімання кожної ноги перед наступним кроком. Це зробило павану менш помпезною та трохи більш доступною. Але вона ніколи повністю не втрачала своєї гідності.
Павана та гальярд
Ви рідко бачили павану окремо. За звичаєм слідував її «танець-після», гальярд. Якщо паван був повільною прогулянкою на вечірку, то гальярд — це вже сама вечірка. Він був енергійним, сповненим сил і зовсім іншим. Таке поєднання повільного, величного танцю зі швидким живим стало стандартним форматом.
Чому павана важлива в історії музики
Поєднання павани та гальярду стало попередником інструментальних танцювальних сюїт, що стали популярними у XVII столітті. Композитори не обмежувалися лише танцювальною музикою. Вони адаптували павану для суто інструментального виконання. Її можна почути в padouanas, що входять в сюїти Йоганна Германа Шейна.
Через століття павана збереглася у класичному репертуарі. Габріель Форе написав “Павану для оркестру”. Моріс Равель подарував нам Павану для померлої принцеси. Ці твори не вимагали танцюристів. Їм була потрібна лише аудиторія, здатна відчути вагу історії.
Павана була не просто кроком. Це була заява. І навіть коли музика затихала, її луна залишалася в наступних сюїтах.
