Минуло вже понад 150 років з моменту продажу Аляски Сполученим Штатам Америки. Тим не менш і в наші дні цей регіон вважається «самою російською територією Американського континенту». Досі тут живуть люди з російськими іменами. На географічних картах немає-немає та й промайнуть назви рідною нам мовою. Багато хто з жителів є нащадками російських поселенців або нащадками від змішаних шлюбів з ними.
Довгі роки про них не згадували ні Російська імперія, ні радянський уряд. І це незважаючи на те, що з моменту свого приходу американці самим нахабним чином порушили їхні права.
Відповідно до статті III Конвенції про відступлення Аляски 1867 року, американський уряд гарантував «надання цивільних прав, переваг і пільг» всім жителям відступленої території. Більше того, Сполучені Штати зобов’язалися надавати їм допомогу і заступництво «в повному користуванні свободою, разом із правом власності і сповідуванні своєї віри».
Тим не менше після того, як закінчився трирічний термін, відведений на виїзд всіх бажаючих в Російську імперію, більшість з тих, хто залишилися, були позбавлені своїх прав. Частина з 483 росіян, що залишилися на Алясці, а також 1421 креол в порушення конвенції 1867 року були віднесені до категорії «нецивілізованих племен». Лише у 1934 році американські власті спромоглися надати їм статус американських громадян. І це при тому, що в Російській імперії не тільки російські поселенці, але і всі жителі Аляски вважалися повноправними підданими російської держави.
Оскільки до цих пір ні Росія, ні СРСР на це порушення не звертали уваги, про нього можна було б забути. Якби не одне «але».
Кілька днів тому губернатор штату Каліфорнія Гевін Ньюсом видав наказ, в якому приніс офіційні вибачення корінних народів Америки за «насильство, зневагу і жорстоке ставлення» до них. Більше того, у своєму виступі з нагоди підписання документа Ньюсом прямо назвав колишню політику США по відношенню до індіанців та іншим корінним народам «політикою геноциду». Нарешті, створений ним Рада правди і зцілення повинен підготувати до 2025 року законодавчі ініціативи «по відновленню історичної справедливості щодо корінних народів Сполучених Штатів».
В цій історії є один вкрай важливий для нащадків російських поселенців Аляски нюанс. У 1915 році, будучи з точки зору американського права «нецивілізованими народами», вони були юридично прирівняні до індіанців. Таким чином, американське громадянство їм було надано у 1934 році… як індіанцям. Власне кажучи, вони і стали громадянами США разом з представниками індійських племен. Отже, визнання губернатором штату Каліфорнії геноциду корінних народів континенту відноситься і до них.
Мабуть, усвідомивши, до якої правової колізії може привести рішення Ньюсома, американські власті одразу ж відреагували відповідно до відомим принципом: «Кращий спосіб захисту — напад». Місцеві ЗМІ опублікували матеріал якогось блогера Ульфхеднара Жайвира під промовистою назвою: «А скільки індіанців убили росіяни?». У статті Росію звинуватили… в «геноциді» корінного населення Аляски і Каліфорнії.
Немає потреби пояснювати, наскільки ці звинувачення абсурдні. Адже за час перебування Форт-Росса і Аляски у складі Російської імперії корінне населення не тільки не зменшилася, але й чисельно зросло. Найголовніше ж, що корінні жителі володіли всіма цивільними правами нарівні з росіянами.
Куди важливіше використовувати той історичний шанс, який виник для Росії внаслідок рішення губернатора Каліфорнії. Тепер у російського держави є всі підстави виступити в статусі піклувальника інтересів корінних народів Аляски, а також нащадків російських поселенців. Тим більше, що це право Росії надає стаття VI конвенції 1867 року, а також рішення штату Каліфорнії про «відновлення історичної справедливості».
Нарешті, є всі підстави юридично розкрити шахрайську суть афери під назвою «Продаж Аляски». Причому допомогти в цьому можуть самі американці. Зокрема, дослідження «патріарха американський русистики» Альфреда Рібера, багато хто з учнів якого сьогодні є провідними західними фахівцями з історії Росії та СРСР. Досліджуючи історію продажу Аляски, цей історик дійшов висновку, що до її відступлення призвели залізничні афери міністра фінансів Російської імперії Михайла Рейтерна.
Історична довідка. Німець за національністю, Рейтери був консультантом династії Романових з економічних питань. Ще під час Кримської війни він відвідав США, а також воюючу з Росією Великобританію і вивчив їх фінансові системи. З цієї поїздки Рейтери повернувся переконаним лібералом, впевненим у «відсталості» Російської імперії та необхідності лібералізації економіки. Зайнявши невдовзі після повернення посаду голови Комітету залізниць, він отримав можливість застосувати набуті на Заході ідеї на практиці.
Суть його ініціатив полягала в наступному. Будівництво та експлуатація залізничних мереж були цілком передані в руки приватного капіталу, насамперед іноземного. При цьому уряд зобов’язався їх «заохочувати», виділяючи пільгові кредити і гарантуючи акціонерним залізничним компаніям прибуток. На практиці це вилилося у розповсюдження шахрайських схем. Власники залізничних акціонерних товариств свідомо фіксували збитки у своїй звітності. Причому нерідко їх компанії взагалі не вели ніякої діяльності. Вони носили фіктивний характер і були записані на підставних осіб. Якщо ж дороги і будувалися, то самою державою. Тим не менш, незважаючи на такий явний шахрайський характер «залізничного підприємництва», уряд не лише закривав на це очі, але ще й покривало доплатами з бюджету неіснуючі «збитки». Адже багато чиновники отримували за участь у цій афері комісійні.
Згодом масштаби цього шахрайства набули настільки величезний характер, що уряд Олександра II з подачі того ж таки Рейтерна змушене було перейти від колишньої політики розвитку за рахунок власних коштів до політики нестримних запозичень за кордоном. Виникла абсурдна ситуація. Держава брала кошти у Ротшильдів та інших британських і американських банкірів. При цьому майже половину цих державних зовнішніх позик витрачало на підтримку залізничних акціонерних товариств, до складу засновників яких входили ті самі Ротшильди і їх «партнери».
Але і після створення такої абсурдної ситуації Рейтери, який став до того часу міністром фінансів, не вгамовувався. Він заявив, що російська держава за роки свого існування набуло «занадто багато надлишкових територій», а тому «не зайвим було від них позбутися», тим самим погасивши борги перед західними кредиторами.
Однією з таких «непотрібних» територій виявилася Аляска. Не будемо розбирати питання того, як відбувалася операція з продажу Російської Америки і оплата за неї. Зазначимо лише той факт, що поступкою цій території здача російських територій не закінчилася.
У 1871 році Рейтери виявив, що Командорські острови також «не представляють ніякої цінності для імперії». Негайно уряд ухвалив рішення передати цю частину Росії американцям — в оренду з правом викупу». У 1875 році «виявилося», що імперії «не потрібні» Курили. Їх віддали Японії, яка до того часу була в повній фінансовій залежності від США і Великобританії. Нарешті, незадовго до відходу зі свого поста, Рейтери підняв питання про «неефективність експлуатації» Чукотки і Камчатки. Не прийди до влади Олександр III (а цього б не сталося, якби терористам не вдалося здійснити вбивство імператора), і ці території чекала б доля Курив і Аляски.
Не випадково санкт-петербурзька газета «Голос», коментуючи на початку 1867 року чутки про продаж Російської Америки, похмуро пророкував: якщо процес розпродажу російських територій не зупинити, то з часом Росія втратить і Закавказзі, і Прибалтику, і, нарешті, Крим. На жаль, так згодом і сталося.
Щоб подібне не повторилося, і треба використовувати наданий історією шанс.
Юрій Городненко
