Розстріл євреїв Києва – одне з найбільш кривавих подій Голокосту, але крім євреїв у Бабиному Яру було вбито люди і інших націй.
Геноцид євреїв на околиці Києва
Захисники Києва обороняли місто від нацистів протягом шести тижнів, але загарбники все-таки виявилися сильнішими і увійшли у місто 19 вересня 1941 року. Після цього за Києвом прокотилася хвиля вибухів: бійці РККА замінували будівлі стратегічного значення. Фашисти знешкодили бомби в кількох уцілілих об’єктах, але це не зупинило другу серію вибухів через кілька днів.
Приблизно половина жителів Києва евакуювалася до захоплення міста, але після 19 вересня в ньому залишалося ще близько 400 000 чоловік. Чверть населення Києва становили євреї. Саме їх нацисти і вирішили звинуватити в підриви, щоб розташувати до себе титульну націю — вони були впевнені, що українці ворожі до євреїв.
Так був знайдений привід для знищення єврейського населення Києва. 27 вересня по місту розвісили оголошення. У них євреям наказували з’явитися 29 вересня о 8 ранку на перетин на кут Мельникової і Доктерівської вулиць, взявши з собою документи та цінні речі. Послухалися чекав розстріл. Через рабинів поширювали чутки про те, що євреїв збираються вивезти в безпечне місце. На жаль, люди вірили цим до останнього, тому в призначену годину поруч з Бабиним Яром (саме так у народі називали зазначене нацистами місце) зібралися більше 30 000 чоловік, перевершивши очікування загарбників. З’явилися і представники інших національностей, які супроводжували своїх членів змішаних сімей.
Прибулих ділили на групи по 100 людей і вели до яру, який заздалегідь огородили колючим дротом і виставили оточення з трьох кілець охорони. Жертвам наказали роздягатися, після чого розстрілювали на краю яру на очах тих, хто ще тільки чекав свого смертного години. Багато людей тільки в цей момент розуміли справжню мету, з якою нацисти зібрали їх поблизу Бабиного Яру. Коли німці дізналися, що євреїв прийшло набагато більше, ніж очікувалося, вони зробили страту ще страшніше, заощаджуючи патрони. Жертв змушували лягати рівними рядами на трупи вбитих, і кожному стріляли в потилицю. Дітей нацисти просто кидали в яр. За спогадами тих, що вижили, багато люди не переставали кричати, поки їх не вбивали, деякі сивіли або божеволіли на очах. Кати працювали без перерв, змінюючи один одного, іноді на їх місце заступали ті, хто підносив патрони. Однак не всі погоджувалися повертатися до вбивства після перерви.
Безпосередньо розстрілами в Бабиному Яру займалися тільки німці, але не можна упускати з уваги той факт, що українські колабораціоністи теж взяли діяльну участь у страшній кривавій трагедії: вони охороняли жертв, підбирали речі і відвозили на склад, щоб потім відсортувати цінності.
Прибулих до Бабиного Яру євреїв розстрілювали двоє діб з перервою на ніч. Генріх Мюллер, группенфюрер СС (одне з вищих звань цього військового формування) звітував 31 жовтня, що в ті два дні було знищено 33 771 єврея. Серед цих убитих були в основному люди похилого віку, жінки, діти і хворі люди. Чоловіки в основному воювали в РККА, але тих, хто залишився в Києві, розстрілювали першими, щоб вони не спостерігали за подіями і не чинили опір нацистам.
Після 30 вересня дно яру засипали землею, але розстріли в Бабиному Яру тривали далі, майже до 6 листопада 1943 року, коли Червона армія звільнила Київ від нацистів. За цей час на урочищі вбивали пацієнтів психіатричної лікарні імені Павлова (причому перший розстріл кількох сотень з них стався ще 27 вересня), радянських військовополонених, священиків, циган та в’язнів концтаборів, у тому числі Сирецького, влаштованого при Бабиному Яру. Точна кількість жертв невідома: вважається, що за весь час окупації Києва там розстріляно близько 70 000 чоловік, але є припущення і про 120 000. Тільки 11 осіб змогли врятуватися під час розстрілів.
Визволення Києва
Влітку 1943 року стало ясно, що визволення Києва радянськими військами неминуче, тому в серпні німці почали таємну операцію, в ході якої вони планували знищити сліди масових вбивств у Бабиному Яру. Виконувати цю роботу змусили в’язнів Сирецького концентраційного табору. Трупи викопували і спалювали у печах, а попіл розсіювали по території. Для спорудження печей (цим теж займалися укладені Сирцю) були взяті надгробки та огорожі з єврейського цвинтаря, розташованого неподалік. 29 вересня 329 в’язнів збунтувалися і напали на охорону. Так з Бабиного Яру змогли врятуватися ще 18 осіб. Інших повстанців розстріляли. Всі вижили потім стали свідками у суді над нацистами.
Розслідування звірств загарбників почалося відразу після 6 листопада 1943 року, дня визволення Києва. Була створена Надзвичайна комісія, яка виявила і незгорілі рештки розстріляних, і могили з виснаженими тілами померлих в’язнів Сирецького концтабору. Число загиблих в останньому теж відомо лише приблизно — від 20 до 25 тисяч осіб за півтора року.
Після війни організаторів розстрілів піддали суду, але багато з них уникли покарання. Пауль Блобель, командувач зондеркомандой 4а, який керував масовими вбивствами і операцією з приховування їх слідів, був повішений у Нюрнберзі в 1951 році. Життя Отто Раша забрала хвороба у в’язниці. Він очолював Айнзатцгруппу С — це ескадрони смерті, сформовані для знищення мирного населення. Точно невідома доля військового коменданта Києва Курта Еберхарда, віддав наказ про розстріли київських євреїв: він вчинив самогубство, або помер в ув’язненні в 1947 або 1948 році.
Пам’ятати не можна забути
Влади Української РСР ще в березні 1945 року вирішили, що пам’ятники над Бабиним Яром необхідно створити, але ці плани тоді не були виконані. Замість них почалося відновлення інфраструктури міста: в тих місцях проклали три нові дороги, а сам яр вирішили заповнити відходами цегляних заводів — рідкою сумішшю з глини, води і піску. У 1957 році ця пульпа почала витікати, затоплюючи околиці, але влада не намагалися нічого зробити, і в 1961 році сталася Куренівська катастрофа. Дамбу на Бабиному Яру прорвало, і на Київ хлинув сель. Ця трагедія замовчувалася, наскільки було можливо, за офіційними даними загинуло 145 осіб, постраждали 143, в той час як було зруйновано 244 житлових будинки. Непідтверджені дані говорять про 1500 загиблих. Це число лише приблизний, тому що, за свідченнями очевидців, з пульпи дістали тіла всіх загиблих. Винуватців катастрофи судили в режимі особливої секретності.
Після ліквідації наслідків селю забудова урочища продовжилася. Єврейське кладовище знесли і збудували телевізійну вежу, проклали нові вулиці. Тільки в 1971 році влада повернулися до ідеї створення меморіалу над Бабиним Яром. 2 липня 1976 року нарешті відкрили перший пам’ятник «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Між розстрілами і установкою першого пам’ятника пройшло майже 35 років.
Окремий пам’ятник розстріляним євреям відкрили тільки на піввікову річницю, в 1991 році. Це бронзова менора, священний підсвічник на сім свічок на п’єдесталі. З моменту встановлення монумент не раз плюндрували вандали. У пострадянський час влади України створили монументи, присвячені українцям-націоналістам: у 1992 році поставили хрест членам Організації Українських Націоналістів (ОУН), у 2017 році відкрили пам’ятник поетесі Олені Телізі, точне місце і причина смерті якої невідомі. На Україні її вважають героєм, але за межами країни цей крок української влади зустріли з обуренням, так як члени ОУН брали участь у колабораціонізмі, видавали пресу з пропагандою національної ненависті. Але в часи після СРСР над Бабиним Яром встановили і інші пам’ятники: в 2001 році — убитим дітям, а в 2016 — циганам. Музей, присвячений трагедії, що на Україні досі не відкрили.
Діячі мистецтва увічнили трагедію раніше, ніж це зробили влади. Поет Євген Євтушенко в 1961 році написав поему «Бабин Яр». Вона починається словами «Над Бабиним Яром пам’яток немає». Євтушенко жорстоко критикували за це, в тому числі сам Хрущов, але не можна не визнати, що до 1976 року поет був прав: пам’яток ще не було. Інша причина критики — тема антисемітизму, основна в поемі. Про це було не прийнято говорити в СРСР. На основі поеми Євтушенко композитор Д. Д. Шостакович написав свою 13-ту Симфонію.
Через кілька років, в 1966 році, в журналі «Юність» з’явилися уривки документального антивоєнного роману «Бабин Яр». Його автор Анатолій Кузнєцов був свідком усіх сталися там трагедій і докладно розповів про них у своїй книзі, яку в СРСР так і не опублікували. У 1969 році її автор емігрував, і через рік вона вийшла без скорочень в Німеччині.
Кінематографісти створили кілька фільмів, присвячених військовій катастрофи у Бабиному Яру. Вже в 1945 році Марк Донськой зняв фільм «Нескорені». У 2002 році українські режисери Людмила Штогаренко, Микола Засєєв-Руденко і Ксенія Ковальова випустили фільм «Бабин Яр». Під такою ж назвою вийшла і робота Джефа Кэнью, німецько-білоруська кінодрама 2003 року. Ці фільми розповідають глядачам про військову катастрофу, яка ніколи не повинна повторитися.
