спорт,пауерліфтинг,інвалід
Житель Кірова Євген Ковальногих народився без рук, але це не завадило йому зайнятися пауерліфтингом і навіть виступати на змаганнях, показуючи непогані результати. Історія про сильну людину чекає вас далі.
Не такий, як усі
Женя з’явився на світ без рук. Люди, які від народження наділені кінцівками, машинально застібають гудзики, зав’язують шнурки, вставляють ключ у замок, розплачуються в магазині. Євгену Ковальногих багато звичних інших дій дається нелегко, хоча він і навчився самостійно писати, користуватися столовими приладами, працювати з клавіатурою комп’ютера.
У дитинстві, стверджує молодий чоловік, він спочатку не розумів, що з ним не так, і відвідував звичайний дитячий садок.
«Доводилося пристосовуватися, знаходити свої способи щось робити – одягатися, грати, їсти, — згадує Євген Ковальногих. – Будинки допомагали батьки, у дитячому садку – вихователі та хлопці. Пам’ятаю, одна дівчинка завжди підбігала до мене, щоб допомогти зняти верхній одяг».
Відчути, що він не такий, як усі, допомогли «доброзичливці»: одні, може, й випадково, а інші цілком усвідомлено загострювали увагу на фізичному недоліку.
«В Кірові багато тих, кому складно сприймати мене на рівних. Іноді хочеться просто запитати: «Що ви так на мене дивитеся?», але розумію, що таких людей багато з усіма не поговориш».
Середня освіта Євген отримував у лінгвістичній гімназії, займаючись вдома. Все-таки батьки не вирішили відправити сина в звичайну школу, ймовірно, хотіли захистити від психологічних травм: всім відомо, як часом жорстокі діти. Та й про інклюзію в навчанні в той час ще ніхто і не заговорював.
Женя двічі вступав до вузу: спочатку на юридичний факультет, потім — на історичний. Але так і не зміг адаптуватися.
«Дистанційне навчання обходилося надто дорого, — розповідає молодий чоловік, — перевівся на заочне відділення. Доводилося їздити на лекції, семінари, а добиратися проблематично. Живу на околиці, їхати на громадському транспорті далеко, вільні місця для сидіння бувають не завжди, триматися за стояки забороняють кондуктори. На цьому все й закінчилося».
Сила духу і сила волі
Батькового прикладу перед очима Жені практично не було: той давно пішов з сім’ї. Щоб хлопець зовсім скис, в 16 років дядько привів його у спортзал. Спочатку той просто придивлявся, а потім серйозно захопився пауерліфтингом, відверто кажучи, не найбільш простим видом спорту. По суті, це силове триборство. В якості змагальних дисциплін у нього входять присідання зі штангою на спині (точніше, на верхній частині лопаток), жим штанги лежачи на горизонтальній лаві і тяга штанги.
Поступово вага штанги збільшувався, Євген став брати участь у міських та обласних змаганнях з пауерліфтингу, щоправда, неофіційно, так як всю програму виконати він не може. До рекордів, за його словами, не прагне, хоча краще досягнення — присідання з вагою 150 кг. У молодої людини інша мета – показати, що навіть з такими фізичними вадами, як у нього, можна багато чого досягти. І після того, як Ковальногих став викладати фото і відео зі своїх занять в соцмережах, користувачі інтернету прозвали його «живим мотиватором». Дивлячись на те, з яким завзяттям він виконує вправи: віджимається, піднімає штангу, качає м’язи рук, надівши на кукси металеві «млинці», розумієш – це гідно поваги.
«Просто молодець! Хочеться всім побажати такої сили волі», «Воїн», «Ти для мене приклад мотивації», «Ось справжній чоловік», «Продовжуй в тому ж дусі», — пишуть відвідувачі його сторінки, а їх, до речі, більше 3 тисяч чоловік. А в минулому році на фестивалі сучасних культур «Хороші люди» Євген Ковальногих отримав нагороду в спеціальній номінації «Ти знаєш, що можеш».
Це не просто підтримує незвичайного атлета і надає впевненості в собі – у Жені з’явилося відчуття, що він по-справжньому потрібен. І те, чим він займається, можливо, змусило когось переглянути свої погляди на долю. Не тримати образу на неї, не страждати від жалості до себе, не пасувати перед труднощами, а спробувати знайти себе в житті і знайти в ній нові можливості.
Своє майбутнє Євген хотів би пов’язати зі спортом. Він бачить себе в ролі тренера для людей з обмеженими можливостями, але для цього, по-перше, треба отримати освіту, по-друге – знайти сучасні протези.
На шляху до мрії
Перші косметичні «штучні руки» для Євгена виготовили в Москві в кінці 90-х. Проблема полягала в тому, що через 10 хвилин вони запітніли і починали доставляти незручності. І, зрозуміло, функціональними їх не назвеш.
Мрія Євгена – біонічний (біометричний) протез. Він оснащений датчиками, які «відчувають» сигнали, що надходять з головного мозку, а «розумний» протез перетворює у відповідні механічні рухи.
«З такими протезами відчуваєш себе повноцінною людиною, — вважає Женя.
До недавнього часу він розраховував тільки на закордонні варіанти. І тим, чи є можливість отримати такі протези за рахунок якихось державних програм, до недавнього часу навіть не цікавився. Допомога Ковальногих запропонували лише за кордоном – у Німеччині та Ізраїлі. Але вартість біометричного протеза, і без того чимала, зростає із-за падіння курсу рубля, так що 50 тисяч доларів перетворилися на постійно мінливу величину».
Женя намагався зібрати гроші своїми силами – через соціальні мережі. Вийшло не дуже вдало.
Зараз він шукає російських виробників і фахівців, які могли б йому допомогти. І не збирається зупинятися на півдорозі: «Хочу відчути хоча б частину того, що відчувають звичайні люди».
Взагалі-то у 22-річного хлопця все життя попереду, і часу, щоб знайти свою дорогу цілком достатньо. Щоб в ній знайшлося місце і для спорту, і для віршів, які частіше чомусь народжуються по ночах, і про любов, якої марить Євген, і для родини і друзів… Раз вже зроблений перший крок – треба йти далі.
Звідси
