Реальна історія з життя однієї людини. Розповідаю від першої особи.
Був у мене в житті важкий період — компанія, де я працював водієм, збанкрутувала, і всіх співробітників звільнили. Причому нахабно, без жодних виплат. Просто кинули…
А з роботою в наших краях у той час було зовсім погано, тим більше для таких неуків, як я. Щось тимчасове знайти можна було, але так, щоб стабільно платили, і при цьому не треба було гробити своє здоров’я — це велика рідкість.
Я перебивався підробітком вантажником, так бомбив на машині. Власне, тільки з цієї причини тоді її і не продав, хоча такі думки з’являлися, так як годувати сім’ю ставало все складніше.
І от якось раз повертався назад у місто з області, куди відвозив одного пасажира. Той добре заплатив, так що повіз його, хоча були деякі сумніви на цей рахунок…
Раптом бачу, що на дорозі стоїть солідна іномарка, а поряд дядько в білому костюмі голосує. Я зупинився, опустив вікно переднього пасажира і запитав, що сталося.
Чоловік, якому на вигляд було років 60, розповів, що у його машини пробив заднє ліве колесо. Запаска у нього була, а от домкрата чомусь не виявилося. Чи він не був справний, точно вже не пам’ятаю.
Загалом, я дістав з багажника потрібний інструмент, чоловік з вдячністю взяв його і пішов до свого авто. А я дивлюся — він у гарній сорочці, білих брюках, в черевичках таких лакованих…
— Почекайте, — кажу йому. — Давайте я сам, а то перепачкаетесь весь.
— Та ні, що ти, — почав було він відмовлятися, але я наполіг на своєму. Та й зрозуміло було, що у мене це справа швидше вийде.
Хвилин за десять все було зроблено. Я занурив йому в багажник проколене колесо, до себе закинув домкрат і витер ганчіркою руки.
— Спасибі тобі велике, — сказав мені чоловік, міцно стискаючи мою долоню. — Я тут хвилин сорок стояв, ніхто не зупинявся. Хотів було вже так їхати, хоч гуму і шкода. Саме таку у нас в місті важко дістати.
— Розумію, — кажу, — мене б точно жаба задушила.
— Та справа не в грошах… — посміхнувся чоловік і тут же вигукнув: — Що ж це я, мало не забув!..
І поліз у машину за піджаком. Швидко накинувши його на себе він дістав із внутрішньої кишені гаманець. Я зрозумів його наміри і зайняв оборонну позицію.
— Грошей не пропонуйте, все одно не візьму.
— Так чому ж? — здивувався чоловік. — Допоміг адже, а я тебе хочу віддячити.
— Ви вже сказали спасибі, а за такі справи більшої плати брати не можна. — рішуче відповів я, хоча зайві гроші мені б, звичайно, не завадили.
— Гаразд, я тебе зрозумів, — відповів чоловік і якось схвально подивився на мене.
Я кивнув і вже хотів був попрощатися, щоб повернутися в свою машину, коли він несподівано запитав:
— А ким ти, якщо не секрет, працюєш?
— Та зараз, відверто кажучи, ніким. Підробляю то тут, то там…
— А раніше що робив?
— Та так, — мені стало трохи ніяково, — машини в основному водив.
— Ну так це ж чудово! Тоді, думаю, ти без проблем і таку керувати зможеш?
Він показав рукою на свою машину. А потім, бачачи моє здивування, дістав зі свого гаманця якусь картку і простягнув мені.
— Візьми ось цю візитку, там є мій номер і адреса фірми. Приїжджай відразу, як тільки зможеш. Якщо тебе влаштують умови, я тебе візьму до себе водієм. З зарплатою не ображу, відразу кажу.
Природно, я приїхав на наступний же ранок. І він дійсно взяв мене на роботу, що мені тоді дуже допомогло і дало змогу утримувати свою сім’ю в достатку. Потім, завдяки йому ж, я зміг отримати перспективну спеціальність, за якою зараз і працюю.
Вже минуло багато років, і мого начальника давно немає в живих, але я до сих пір вдячний йому і нагоди, що звела нас разом. І з тих пір я абсолютно впевнений, що добрі справи ніколи не проходять безслідно, щоб не говорили інші люди.
