швидка допомога,робота
Кореспондент «КП» вирішила подивитись, як працюють санітари з реанімаційної бригади і провела цілу добу з однієї з бригад Ставрополя. Як виявилося, робота ця зовсім непроста, є свої труднощі і навіть перебувають «постійні клієнти». Про свої враження від роботи санітаром на » швидкій допомозі кореспондент Олена Бєляєва поділилася у своїй статті.
ЗАБИВ НОГУ, ПЕРЕБРАВ — РЕАНІМАЦІЇ НАБРАВ
Перший же дзвінок змусив мене понервувати, диспетчер передала заявку: «Дитина у віці 26 днів впав з дивана. Начебто, йде кров». Наша бригада добралася на місце за лічені хвилини. Переляканий батько малюка відкрив двері і проводив нас у спальню, де вже чекала мати з дитиною на руках.
— Ми готували сніданок, а дитину поклали на кухонний диванчик, щоб він постійно був на виду. Відвернулися на хвилинку і почули гуркіт. Малюк вже не плаче, веде себе нормально, от тільки на носику виступила кров, і я не знаю, це від подряпини або внутрішня кровотеча, — змалювала ситуацію жінка.
Після первинного огляду, який показав відсутність виражених травм, лікар прийняв рішення везти малюка в лікарню, щоб виключити черепно-мозкову травму.
— Це нормальна практика для дітей. Адже навіть дорослий не завжди може правильно оцінити свій стан, а дитина, що і говорити-то не вміє, вже точно не дасть нам зрозуміти, що з ним щось не так, — пояснив лікар реанімаційної бригади.
Через 15 хвилин після першого дзвінка ми вже мчали на іншій — чоловік лежить на вулиці біля паркану, імовірно, без свідомості.
Ситуація виявилася дещо комічною. Місцевий житель перебрав з «фуфыриками» глоду і банально заснув на землі. На виклик ми приїхали одночасно з співробітниками поліції. До того часу «пацієнт» вже зміг піднятися і якось видерся на лавочку.
— Нікуди я з поліцією не поїду. Мені потрібна медична допомога, — невиразно бурчав він у відповідь на пропозицію поліцейських поїхати з ними.
Довелося фельдшерам вантажити його в машину, везти до будинку, а мені — дезинфицровать машину після «хворого».
Майже відразу нас викликали на аварію — у дівчини був невеликий забій ноги, а потім на свідомість в університеті — хлопчина ввечері дозволив собі зайвого, а вранці йому стало погано. І чомусь на ці виклики виїжджала еліта «Швидкої допомоги» — повністю укомплектована реанімаційна бригада.
Після чергового дзвінка ми повернулися на базу в надії, що встигнемо поїсти і хоч ненадовго перевести подих. Але тільки я вкусила заготовлену будинку котлету, як по гучномовному зв’язку пролунало:
— Перша реанімація на виклик!
І ми помчали далі.
ВАМ ДО ПСИХІАТРА, А НЕ В «ШВИДКУ»!
Літній чоловік лежав на ліжку і тяжко зітхав.
— У мене кожен день напади. Проблеми з артеріальним тиском, дихати неможливо, а ще я опухаю. Мене лікували в обласній. Тепер ось сказали по лікарях ходити, здавати аналізи, ліки пити, а я задихаюся. Тільки уявіть, у мене День Народження, а я ще ні краплі не випив із-за свого стану, — продовжував скаржитися чоловік.
Так як найбільше пацієнт скаржився на задуху, лікар перевірив насичення крові киснем і виявилося, що воно на відмінному рівні. Та й тиск вже було збито препаратами, а пухлин так і не вдалося знайти. При цьому чоловік тяжко стогнав і голосив, ніби ось-ось відійде в інший світ. На пропозицію лікаря проїхати в лікарню він відгукнувся з жвавістю і досить швидко зібрався в дорогу.
Варто відзначити, що біля будинку цього пацієнта лежав один із бланків «Швидкої допомоги», а значить, він звертався до них далеко не перший раз. В лікарні не особливо здивувалися приїзду цього чоловіка і пояснили йому, що проблема в голові — кіста. А задуха, пухлини і слабкість — панічні атаки, які йому вже давно рекомендували планово лікувати у психіатра. А так як на даний момент ніякої загрози для життя немає, то і госпіталізувати його сенсу немає.
— Не хочете мене в лікарню класти, гаразд. Я зараз приїду додому, мені знову погано стане, я «Швидку» викликом, і мене знову сюди привезуть, і вам доведеться мене визначити куди-небудь, — нахабно повідомив пацієнт.
Як мені потім пояснили, такі «персонажі» зустрічаються досить часто. Вони просто відмовляються розуміти, як саме потрібно проходити лікування, як записуватися до лікаря, тому просто викликають «Швидку допомогу» і чекають, що все зроблять за них. Їм глибоко наплювати, що бригада може бути потрібна зовсім в іншому місці, де людині по-справжньому погано.
Після двох годин ночі сил практично не залишається
«ПІШЛИ ГЕТЬ ЗВІДСИ!»
До семи годин вечора ми нарешті повернулися на базу і змогли повечеряти. Диспетчери, знаючи, що наша бригада працювала практично без перерви, дали нам перепочинок хвилин двадцять, а потім ми вирушили далі. Багато часу провели у бабусі, яка з ранку починає пити ліки від високого тиску, а до вечора, з-за великої концентрації медикаментів, воно у неї сильно падає, потім довго допомагали хлопці з алергією практично на всі знеболюючі і протизапальні препарати, який мучився від невралгії, а пізніше нас викликали на різану рану — брат вдарив сестру ножем.
— Пішли геть звідси! Зваліть з мого дому! Я вас зараз! — такими вигуками зустрів нас з дільничним п’янющий господар квартири.
Поки представник правопорядку втихомирював розбушувався чоловіка, ми вивели його сестру на вулицю, щоб обробити рану в машині. Вона була п’яна.
— Не поїду я в лікарні, не хочу, щоб брата посадили з-за цього, нехай краще шрам залишиться. Він же не спеціально. Просто на дружину свою замахнувся ножем, а я на шляху встала, — розповідала жінка, поки фельдшер обробляв рану.
Трохи пізніше, під час заповнення документів, вона навіщось стягнула пов’язку і мені довелося самій заново обробляти її руку перекисом. Скажу чесно, від виду кровоточивої рани мене трохи замутило.
Поки лікар заповнює папери можна трохи поспати
НЕ ПОВЕРНУВСЯ З ВАННОЮ
Виклики в ту зміну не відрізнялися складністю, більшість пацієнтів могло обійтися без допомоги лікарів і лише ближче до двох годин ночі ми приїхали на виклик саме з нашої спеціалізації. Те, що дитині потрібна допомога бригади реаніматологів, я зрозуміла відразу ж, мигцем глянувши на обличчя фельдшера і лікаря. Хлопчик у віці трохи більше року лежав на ліжку і не моргав, з маленького рота стікала слина, а тіло здригалось від судом.
Бригада працювала дуже чітко — мене відправили в машину за киснем, дитині зробили кілька уколів і наділи кисневу маску. У цей момент в кухні ридала його мати, що знаходиться на пізньому терміні вагітності. Поки медики збивали температуру дитині, я відпоювала валеріаною його маму і бабусю, які від страху практично не реагували на мої слова про те, що дитині скоро стане краще.
Як тільки хлопчикові стало трохи краще, ми відвезли його в дитячу реанімацію, де вдалося остаточно зняти судоми. Всі зітхнули — малюк буде жити. В цей момент на мене навалилася дика втома — воно й не дивно, адже я була на ногах з шостої ранку. Поки лікар заповнював папери, а водій віз нас на базу, я заснула прямо на ношах.
В той момент мені здавалося,що нічого гірше і страшніше зі мною цієї ночі не трапиться. Я щиро вірила в це майже до кінця зміни, поки за п’ятнадцять хвилин до закінчення чергування нас не викликали на огляд.
Чоловік трохи за сорок трохи випивав ввечері. А потім пішов у ванну. Саме там його і знайшли родичі. Його сестра до приїзду лікарів намагалася повернути брата до життя, але навіть мені з першого погляду стало зрозуміло — чоловік мертвий вже не першу годину. Ми констатували смерть, імовірно, від серцевого нападу, і викликали експертів. Зміна закінчилася, можна було їхати додому.
— Ну, будеш працювати з нами санітаром? Нудьгувати тут точно не доведеться, — запитували мене мої «колеги».
У відповідь я лише втомлено мотала головою. Занадто багато емоцій я отримала за цю добу — злість на пацієнтів, які викликають «Швидку» за надуманими приводами, страх за життя дійсно хворого малюка, апатію, втомленість… Що ж говорити про лікарів та фельдшерів, які рятують життя не перший рік?
Дякуємо за допомогу в підготовці репортажу першу реанімаційну бригаду Ставрополя, а саме Павла Скрипкіна, Євгена Антоновича, В’ячеслава Просянова, Анатолія Лозебного і Олександра Зубкова.
Звідси
