Стара притча про те, як потрапити в рай

294

По довгій, дикій, виснажливій дорозі йшла людина з собакою…

По довгій, дикій, виснажливій дорозі йшла людина з собакою. Йшов він довго, втомилася, собака теж втомилася. Раптом перед ними — оазис! Прекрасні ворота, за огорожею — музика, квіти, дзюркіт струмка, словом, відпочинок.
— Що це таке? — запитав мандрівник у вартового.
— Це рай, ти вже вмер, і тепер можеш ввійти і відпочити
по-справжньому.
— А чи є там вода?
— Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни…
— А поїсти дадуть?
— Все, що захочеш.
— Але з мною собака.
— Шкодую, сер, з собаками не можна. Його доведеться залишити тут.
І мандрівник пішов повз.. Через деякий час дорога привела його. Біля воріт теж сидів охоронець.
— Я хочу пити — попросив мандрівник.
— Заходь, у дворі є колодязь.
— А моя собака?
— Біля колодязя побачиш поїлку.
— А поїсти?
— Можу почастувати тебе вечерею.
— А собаці?
— Знайдеться кісточка.
— А що це за місце?
— Це рай.
— Як так? Сторож біля палацу неподалік сказав мені, що рай — там.
— Бреше він усе. Там пекло.
— Як же ви, у раю, це терпите?
— Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає
своїх друзів.