Слєсаренко, він же Слісаренко, він же Слюсаренко

16

Про нелегку долю режисера, гітлерівському лицедее, фальшивому партизані

З біографії української творчої особистості.
Слєсаренко Анатолій Олексійович (30 березня 1923, Київ — 27 січня 1997). Учасник Великої Вітчизняної війни, був поранений. Закінчив акторський (1948) і режисерський (1949) факультети Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Режисерську практику проходив на зйомках фільму «Тарас Шевченко» (1951). Режисерський дебют — фільм «Гори, моя зірка» (1957). Як режисер-документаліст зняв фільми «Серце солдата», «Роменська мадонна», «Я належу людству», «Генерал Петров», «гарячий подих» та ін. Зрідка знімав художнє кіно. Автор книг «Продовження радості» (1981), «Новели про подвиг» (1983), «100 поезій про кохання». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1976). Лауреат Республіканської премії ім. Я. Галана (1979). Призи та премії на кінофестивалях в Москві, Лейпцигу, Кракові, Оберхаузені, різних Всесоюзних кінофестивалях.
Така або приблизно така біографія значиться в довідниках про один український кінорежисер. Вичищена, лакована. Коли 6 років тому я на неї натрапив – був неабияк збентежений, потім обурений і витратив пару місяців життя на боротьбу з википедиками та іншої редакторської шелупонью тільки для того, щоб втиснути в них хоч пару рядків, від яких нині залишилося і того менше. За винятком, як не дивно, укропедии. Але це особливий випадок, бо для країни У. сьогодні факт «артист балету і драми окупаційного Рівненського міського театру, працював також у Чернігівським театрі» — це швидше заслуга. Боровся так-скать, свідомо за євроінтеграцію ще в часи кровавойсталинщины.
А тепер про подробиці.
На початку 1980-х рр. на Українську студію хронікально-документальних фільмів, де працював заслужений і увінчаний радянський режисер, тільки що шумно і багато справивший в республіканському Будинку кіно свій 60-річний ювілей, прийшов запит з Рівненського музею комсомольської слави. Співробітники музею, які досліджували історію місцевого театру, цікавилися: не служив в ньому в період німецько-фашистської окупації громадянин Слісаренко? Відділ кадрів УСХДФ відповів: Та ні, не може бути. В автобіографії адже нічого про це не написано.
Проте рада ветеранів-фронтовиків студії вирішив розібратися в біографії лауреата. І тут почали з’являтися якісь дивні протиріччя. Своє прізвище громадянин С. писав в різних документах по різному. «Плавав» і рік народження: від 1920 до 1923. В автобіографії Слєсаренко (зупинимося поки на цій формі) стверджував, що закінчив школу в 1940 році, але з Київського інституту театрального мистецтва дали довідку, що він був зарахований на акторський факультет 27.01.1940. «Мій рік був непризывным», — стверджував він, чіпляючись за дату 1923. Але згідно із Законом СРСР 1939 про загальний військовий обов’язок, призову підлягали і 18-річні з середньою освітою, тобто він цілком потрапляв під його дію. Проте в РСЧА чомусь не потрапив. Ні за довоєнного заклику, ні серед добровольців першого року Війни.
З початком німецької окупації студент Київського інституту опинився в селищі Любеч Чернігівської області – у батьків. За його твердженнями, вони всі брали участь у партизанському русі: батько – в Щорсовской дивізії, мати – в білоруському (!) партизанському загоні, він сам з червня 1941 перебував у загоні командира Кравченко в Гомельській області. Додам: у червоноармійських документах з його слів зазначено: «з серпня 1941 в партизанському загоні Полісся». Однак, архівні дані не підтвердили ні один з цих фактів. У самому справі, з якого дива жителі Української РСР потрапили в білоруські партизани?
Зате відомо інше: з початком окупації Анатоль Слісаренко надійшов артистом 1 класу Рівненський театр. За його словами, для прикриття роботи в підпіллі. Але документи знову-таки не підтвердили ні найменшого участі громадянина С. у радянському підпільному русі. Зате прийшли в комісію інші документи: про те, що 17 січня, 3 і 16 березня, 6 травня 1942 Анатоль Слісаренко числився на роботі в Рівненському окупаційний театрі. А також на початку 1942 був премійований махоркою за відмінну роботу… в Чернігівському окупаційний театрі. Як йому вдавалося в умовах німецької окупації працювати відразу в 2 місцях і з якими аусвайсами він долав 600 км між Рівне і Черніговом – таємниця ця велика є. Може, з допомогою того ж, чим заробляв свій кави в німецьких концтаборах якийсь Андрій Ющенко?
В агіографічній книжці Ю. Дьяконова «Анатолій Слєсаренко» (Київ, «Мистецтво», 1983) багато розказано про доблесній службі С. в рядах переможної Червоної армії. Про поранення і 4 медалі. Про особисте написи молодого бійця на Рейхстазі. Однак коли комісія попросила об’єкта пред’явити нагородні документи – таких не виявилося. І це зрозуміло, бо 132 окремий саперний батальйон 29 стрілецького полку 42-ї Гвардійської стрілецької Прилуцької дивізії не брав участь у штурмах ні Будапешта, ні Праги, ні Берліна. Тому сапер Слєсаренко не міг ніяк отримати медалі «За взяття Будапешта» та «За визволення Праги». А медалі «За участь у Великій Вітчизняній війні» взагалі не існувало в природі.
У 1986 році в «Літературній газеті» вийшла стаття-розслідування Р. Силиной «Чоловік з валізою», в якій було документально доведена фальсифікація Слесаренком своєї біографії з метою приховати роботу на німців (це називається «колабораціонізм»), привласнення незаслужених бойових нагород, приписування до участі у партизанському русі (в псевдо-мемуарних книгах), а також фінансові зловживання під час роботи на УСХДФ.
В ті незапам’ятні часи Галині Силиной довелося особисто забиратися в Центральний архів МО СРСР в Подольську, щоб розібратися в історії з нагородами. Зараз, на жаль, все набагато простіше. Заходимо на відомий сайт http://podvignaroda.ru/ і в два кліка дізнаємося, що Слєсаренко був покликаний у РККА в листопаді 1943 року Ленінським райвійськкоматом р. Києва (вже не Рівно і Чернігів). Служив курсантом навчального батальйону 42 Гвардійської Стрілецької Прилуцької дивізії. І єдина його нагорода – це медаль «За бойові заслуги» згідно наказу по дивізії №34/н від 8.06.1945. Тобто навіть отримана вона була вже після закінчення ВВВ. До того ж, як випливає з нагородного листа, навіть її курсант С. отримав, всупереч назві, не за бойові заслуги, а за… активну участь в художній самодіяльності. За що його і висунув на подання начальник клубу дивізії Шполянський.
Слесаренко, он же Слисаренко, он же Слюсаренко История,ссср
02.1987 Слєсаренко отримав Орден Вітчизняної війни II ступеня, який тоді з нагоди 40-річчя Перемоги роздавали поспіль всім учасникам ВВВ.
Каламутне колабораціоністський минуле, витончено затушеванное службою в РСЧА і пізнішими твори на вільну тему в автобіографіях, як бачимо, не завадили громадянину С. в продовженні його кінокар’єри. Хоча деякі старі кияни мемуарили: «фільм «Будь-якою ціною» (1959). В ньому знімався мій дядько. Зі слів дядька режисер в якийсь момент перестав платити акторам масовки (50 рублів за знімальний день), вони написали на нього скаргу у відповідні органи. За це нібито його й відсторонили від подальшої роботи, а в подальшому посадили».
І тут ми підходимо до другого випадку, коли ПІБ Слєсаренко виявилося засвічено, і у вкрай негативному плані. У 1960 році на зйомках його чергової кінокартини «Так ніхто не кохав» стався нещасний випадок, в результаті якого загинула відома актриса Інна Бурдученко. Нинішнім глядачам це ім’я мало що скаже. Але в кінці 1950-х після виходу знаменитого фільму «Іванна», разоблачавшего діяльність українських націоналістів-уніатів, вона стала справжньою зіркою. Фільм отримав 2 премію на Всесоюзному кінофестивалі 1960 року в Києві і став одним з найкасовіших в СРСР — за перший рік прокату стрічку подивилося 30,2 млн глядачів. Він був випущений для демонстрації за кордон і викликав такий резонанс, що в 1960 році після прокату в католицькій Польщі, був підданий анафемі Папою Римським Іоанном XXIII «щоб уникнути негативного впливу його на віруючих. В зарубіжній церковно-пропагандистської пресі з’явилися погрози на адресу авторів-безбожників. І тут з’являється багатий матеріал для конспірологів. Бо в тому ж 1960 акторці запропонували роль аналогічного плану у фільмі «Так ніхто не кохав». Це роль вирвалася з пазурів секти дівчини. А знімав його колишній артист Рівненського окупаційного театру Слєсаренко.
30 липня під час зйомок картини, які проходили на Донбасі, в одній зі сцен героїня Інни рятувала з палаючого барака прапор. Під час зйомок дерев’яний барак, в якому перебувала Інна, обрушився. Знімався в масовці шахтар Сергій Іванов кинувся рятувати Інну і виніс її, отримавши сильні опіки. Незважаючи на всі спроби лікарів опікового відділення Сталінської міської лікарні (нині р. Донецьк), особисте розпорядження міністра культури СРСР Е. Фурцевої про уделении Бурдученко підвищеної уваги і всенародну підтримку донорів, які складали для актриси кров і шкіру, 15 серпня 1960 Інна померла від опіків, будучи на 3 місяці вагітності. Фільм допрацьовував вже Сергій Параджанов, випустивши в 1962 р. під назвою «Квітка на камені».
А що ж громадянин Слєсаренко, змусив вагітну актрису зніматися в палаючій декорації всупереч всім правилам ТБ ? Після трагічної загибелі Інни він був відсторонений від зйомок, судимий і засуджений до п’яти років позбавлення волі. Проте вже через два роки був звільнений за амністією. І ось що дивно: незважаючи на сформульований у вироку заборона працювати у сфері кіно 5 років, вже в 1964 Слісаренко повернувся до роботи на Українській студії хронікально-документальних фільмів. Йому явно надав протекцію хтось з Держкіно УРСР, бо взяти на роботу на кіностудію умовно-достроково звільненого кримінального злочинця, та ще й з порушенням норм вироку…
Із спогадів старих киян: «цей діяч не пропускав жодної спідниці. Слєсаренко не тільки забрав життя талановитої актриси, але також зробив її нестерпною, нав’язуючи любовні залицяння. Тому я дотримуюсь тієї версії, що загибель Інни Бурдученко була не випадковою».
Під час суду в 1961 «Вечірній Київ» опублікував про нього статтю «Пройдисвіт з претензіями», в якій писалося: «Ось він сидить на лаві підсудних – самовпевнений, надутий і зверхній. На Київській студії, замість того, щоб правильно оцінити вельми скромні здібності цього режисера і поставити на місце чванливого, схильного до авантюризму працівника, почали створювати йому дутий авторитет. І він вирішив, що йому все дозволено. Пожежний робить Слєсаренко зауваження, що не можна палити в павільйоні, а той б’є робочого людини і це сходить йому з рук. Артиста (ім’ярек), якого знає і шанує весь місто, він лає останніми словами. Громадському інспектору з техніки безпеки кричить: «Зараз я вас вдарю!» Адміністратора виганяє геть. Він отримував насолоду, знущаючись над людьми».
І покотилася тихій далі колією кар’єра документаліста: фільми «Мій дім — 1/6 світу», «Світло нашого життя», «Засуджений до розстрілу», «Комісар міліції» та ін. Нагороди, премії, спадковість, зв’язку. Його син Ігор закінчив той же режисерський факультет КДІТМ і працював на тій же студії «Укркінохроніки». Оператором на фільм «Міна-22» (1980) Слєсаренко взяв парторга студії Ст. Шувалова. У цьому ж фільмі зняв свого багаторічного консультанта Ф. Данченкова. Вельми позитивні рецензії від доктора мистецтвознавства В. Рачука, професора Ю. Кобылецкого. «Міна-22» була визнана на студії найкращою роботою, її творцям була виплачена грошова премія. А для підробки свого «партизанського минулого» він почав фабрикувати «свідків»: зняв в одному з фільмів липового «партизана» Крицького. Обурені односельці останнього вимагали видалити ці кадри.
З часом почали накопичуватися проблеми. Та ж «Мина-22», прихильно оповідає про колишньому нацистському льотчика Вальтере Лицманне, кавалер Лицарського хреста, бомбившем Київ, а нині приглашенном сюди в гості, викликала при демонстрації протести багатьох киян і зрештою наказом Держкіно СРСР було знято з екрану як ідейно порочний. Була знята з екранів і наступна картина «Засуджений до розстрілу» — про самосуде на війні. А потім почали з’являтися звіти про фінансові зловживання: перевитрата 3,5 тис рублів (повновагих радянських рублів!) на зйомках фільму «Мій дім – 1/6 світу», перевитрата в 4 тис рублів на «Світлі нашого життя». Загуляли по студії епіграми: «Ех, життя моє, монета дзвінка! Чоловік товстий я, але шельма тонка».
Кругова порука Київського «застою» до пори стримувала негатив. Але почалася «перебудова», а потім гримнула стаття в «Літературній газеті» від 19.03.1986. Сама її назва «Чоловік з валізою» виникло з спогадів про одному випадку: коли сталася заминка з банком, Слєсаренко з’явився на студію з валізою грошей, щоб позичити бухгалтерії кілька тисяч рублів. І це в часи СРСР з його 120-рублевими зарплатами! «Чоловік з валізою грошей» настільки вразив місцеву громадськість, що практично увійшов до студійний фольклор.
Однак, як я вже говорив, починалися «перебудова», «оновлення», «гласність» та інші слова, модні в кінці минулого століття. Партбюро КПРС і профком УСХДФ на вимогу ветеранів Ст. Трійка і Ф. Карпінського висловили недовіру режисерові Слєсаренко та запропонували винести питання про його моральне обличчя на обговорення колективу. Після виходу статті в «ЛГ» Колегія Держкіно УРСР вліпила «сувору догану» директору Укркинохроники Ст. Деркачу, вказавши на слабкий контроль за кадрами. А на загальних зборах Студії 17.04.1986 було поставлено питання про звільнення Слєсаренко з УСХДФ, позбавлення його почесних нагород і звань і виключення зі Спілки кінематографістів.
Однак, як вже відомо, «перебудова» плавно переросла в перестрілку, «гласність» — в тотальне паплюження всього радянського, а «национальне відродження» – в шалений нацизм бандерівського штибу. Слісаренко, як і багато наволочі, виявився досить живучим. Ще в 1995 він встиг у Київському Будинку кіно провести творчий вечір «одного із старійшин українського кіно, учасника війни, заслуженого діяча мистецтв, лауреата премії ім. Т. Р. Шевченка» і прочая, про що з придихами повідомила відома як рупор Вашингтонського обкому газета «Дзеркало тижня» №22, 2 червня 1995 року в статті з пишномовним назвою «Ковток чистого повітря». У фіналі оной обтічними словесами повідомлено: «Не просто складалося життя Анатолія Олексійовича Слєсаренко. Було багато злетів, була велика любов, але були і падіння, і здавалося наступав повний крах… І зараз Анатолій Олексійович в роботі. Планується до видання його книга «100 поезій про кохання», пишеться книга спогадів «Розмова з самим собою», закінчений сценарій художнього фільму «Пекло». Майстру є про що розповісти».
Колишній окупаційний актор, фальшивий партизан, вбивця Інни Бурдученко, розтратник і «підпільний мільйонер» помер 27.01.1997.