…І пам’ять, закатана в асфальт
Майже по Некрасову: розмова у вагоні поїзда Тронхейм — Буді. Юний Витарр (у норвезькому національному жилеті): «Папаша! Хто будував цю дорогу?». Папаша (в пальто на червоній підкладці): «Міністр-президент Видкун Абрахам Квіслінг, душенька».
Безумовно, «папаша в пальто» близький до реальності. Саме в епоху Квіслінга з 1940 по 1945 роки збудували значний за розмірами ділянку залізниці «Nordlandsbanen», що з’єднує Центральну Норвегію з Північної — від Тронхейма до Буді. «Nordlandsbanen» — найбільша в Королівстві Норвегія залізнична лінія до 729 кілометрів. Перший ділянку в 31 км від Тронхейма до Хелла, відкрили у 1881 році. Завершили в 1962-м. Отже, на будівництво всієї гілки пішло майже сто років.
Вікіпедія показує тимчасову статистику будівництва «Nordlandsbanen». З неї випливає: до окупації Норвегії німцями в 1940-му, за 70 років, вибудовано 219 км залізничного шляху. З 1945 по 1962 року, за 17 років, побудовано 187 км. А всього за чотири роки — з 1941 по 1945 рік — проклали близько 160 км залізниці від Му-і-Рана до Ленсдала. Як бачимо, за чотири воєнні роки в будівництві «Nordlandsbanen» стався потужний ривок.
Демонструємо на перший погляд дрібниці, деталі — кілометри, дати. Але диявол, як відомо, криється в деталях. Почнемо з того, що будівництво ста кілометрів залізниці в Норвегії рівнозначно будівництва тисячі кілометрів Турксибу.
Суворі природні умови, надскладний рельєф місцевості. Норвезькі залізниці — це на 4087 кілометрів понад 3000 мостів і 775 тунелів в скелях. Двадцять п’ять відсотків мережі залізниць складають криві лінії з кутом повороту менше ніж п’ятсот метрів і близько 75 відсотків — підйоми і спуски.
Акцент на «ривку» в будівництві з 1941-го по 1945-й робиться тому, що «ривок» забезпечили руки і життя радянських військовополонених. Їм, їх рабської праці Норвегія зобов’язана запуску найважливішою для норвезької промисловості гілки, що з’єднує її північну та південну частини. І тут ми підходимо до найбільш закритою, фальсифікований темі норвезькій історії — темі військовополонених.
Ось що ми читаємо на сайті норвезького уряду regjeringen.no про радянських військовополонених:
— З 1941 по 1945 рр. близько 100 000 радянських військовополонених було відправлено в Норвегію. Переважна більшість полонених становили військовослужбовці Червоної Армії. Близько 9000 були цивільними особами, з них близько 1400 були жінки і 400 — діти. У радянських військовополонених, які намагалися втекти до Швеції, було мало шансів на успіх. Втікачів полонених видавали ті, хто жив поблизу таборів або місць роботи. Німці добре платили за інформацію про втікачів полонених. Близько 13 700 радянських військовополонених загинули під час полону в Норвегії. Це найбільші жертви в Норвегії за час війни.
— Під час холодної війни історія радянських військовополонених була витіснена з норвезької військової історії. Події навколо так званої «операції Асфальт» 1951 р. були тісно пов’язані з політикою часів холодної війни. Багато пам’ятники були зруйновані під час перенесення поховань. Один з робітників бачив навесні 1950 р., як був підірваний пам’ятник на річці Бьернельва. На питання, чому це було зроблено, він отримав відповідь, що «туристам неприємно бачити колом ці російські могильні пам’ятники».
Ось така інформація з урядового сайту, в якій ні слова про відповідальність самій Норвегії. Втім, побічно про неї можна здогадатися, коли згадується «Операція Асфальт». Норвезькі влади на початку п’ятдесятих поставили завдання всі поховання радянським військовополоненим перенести в єдине місце на далекий острів Хьетта (норв. Tjøtta). Відповідно знищити всі могильні пам’ятники, обмежившись одним на острові.
Хьетта — невеликий острівець в Норвезькому морі, з селом в 250 жителів, важкодоступний не тільки для іноземців, але і норвежців. Подлейший трюк уряд Оскара Торпа мотивувало полегшенням розшуку родичами загиблих з СРСР. Справжня мета — стерти з пам’яті норвежців загибель тисяч радянських військовополонених, похованих в Норвегії.
Здавалося б, чого норвежцям приховувати? Кляті фашисти захопили їх батьківщину, створили табори, де тримали радянських громадян. Вони ж повинні нести відповідальність. Насправді приховувати є що, бо списати все на гітлерівців не вийде. Бо рабська праця військовополонених використовувався як вермахтом, так і в інтересах економіки Норвегії. Більше п’яти тисяч загиблих радянських військовополонених тільки на будівництві залізниці «Nordlandsbanen», яка до інтересам Третього рейху мала відношення опосередкований.
Невеличка довідка. Залізні дороги Норвегії, з моменту утворення на даний час, державні. «CargoNet AS» (вантажні перевезення) та «Vygruppen AS» (у минулому «NSB AS» — пасажирські перевезення) належать міністерству транспорту і комунікацій. Ще в 1882 році, з часу створення «Norges Statsbaner» (NSB) норвезький парламент ухвалив: всі норвезькі залізниці повинні мати єдине управління і належати державі. Звідси правомірність визнання Норвегії відповідальною за використання на будівництві залізниць радянських військовополонених, за їх загибель.
Взагалі норвезькі політики — великі профі інформаційної фальсифікації. У світі немає іншої такої держави, яке трескотней про толерантність та свободи прикривало моторошний расизм, ксенофобію і антисемітизм. «Операція Асфальт» з «зачищением» Норвегії від поховань і пам’ятників загиблим радянським військовополоненим — частина акта фальсифікації історії. Це діяльність по прихованню злочинів норвезької бюрократії, інших осіб різних верств норвезького суспільства, винних у використанні праці військовополонених, їх загибелі.
Плодами злочинної діяльності побудованих залізницях, в інших об’єктах економіки, Норвегія користується за поточний день. І жодних вибачень від офіційних персон. Все, на що зважилися» норвезькі влади — пам’ять про загиблих безсовісно закатати в асфальт.
Втім, про яку совісті може йти мова? Той же Квіслінг щиро не розумів, за що його судять. Не визнавав своєї провини його міністр праці Рагнар Сканке. Професор Сканке вважав себе абсолютно невинним, які працювали виключно на благо Норвегії. Будучи членом Норвежкой академії, Сканке не усвідомлював простої істини — з нього зробили стрілочника. З його знищенням ховали кінці вводу про секрети дивного зростання промислового виробництва Норвегії в роки окупації.
«Суд історії — це не завжди суд часу», — писав Рагнар Сканке одному перед стратою в 1948-м. На рахунок часу Сканке не помилявся. Минуло лише три роки після його страти пам’ять про радянських військовополонених закатали в асфальт в прямому сенсі цього слова. Сьогодні один погано доглянутий стовп із зіркою нагадує про тисячі загиблих при будівництві залізниці «Nordlandsbanen».
Вражаюче, як численні злочинні гидоти «прокочують» Норвегії! Віддамо належне машині пропаганди королівства. Похідне від неї — суцільний інформаційний мед в якому, при уважному розгляді, виявляється невелика дещиця лайна. Але мед, замішаний на лайні, незалежно від величини його концентрації, завжди перетворюється на лайно.
Яскравий зразок виробника інформаційного «меду з лайном» — Маріанні Солейм, директор Баренц інституту Університету Тромсе (Норвегія). Про Університеті Тромсе, його відділенні Баренц інституті — Центрі підготовки фахівців зі збору інформації в Росії — присвятимо окрему статтю. Зараз поговоримо про роботу пані Солейм «Радянські військовополонені в Норвегії 1941-45 — Доля, Лікування і Забуті спогади (Soviet Prisoners of War in Norway 1941-45 — Destiny, Treatment and Forgotten Memories)».
Всю роботу переказувати немає сенсу — вона стандартна для подібного жанру. В ній є майже все: кількість військовополонених, які перебували у таборах Норвегії, нелюдське до них ставлення гітлерівців, традиційні звинувачення Сталіна по Женевської конвенції і позиції до полонених. Відсутній лише участь самій Норвегії злочини Третього рейху.
Процитуємо дещицю брехні, замішаної на факти від Маріанні Солейм: «Радянські військовополонені в основному використовувалися в будівництво залізниць, злітно-посадкових смуг і фортець уздовж берегової лінії. Головнокомандувач в Норвегії Фалькенхорст зажадав 145 000 в’язнів для виконання плану Гітлера — будівництва залізниці до Кіркенеса в Фіннмарку (Північна Норвегія). Будівництво залізниці не було закінчено до закінчення війни».
Відповімо лукавою мадам з Баренц інституту так — «радянські військовополонені в основному» не використовувалися при будівництві злітно-посадкових смуг і фортець уздовж берегової лінії. Цим займалася німецька «Організація Тодта». В ній робочі батальйони з військовополонених становили незначне число. Військовополонені використовувалися в «основному» при будівництві авто і залізниць у спільних норвезько-німецьких інтересах, нерідко з норвезьким проектів, з використанням норвезького технічного персоналу — це, по-перше.
По-друге, не існувало ніякого плану Гітлера по будівництву залізниці з центральної Норвегії до Кіркенеса. Немає і не було ніякої «незакінченої залізниці на Кіркенес». Радянські військовополоненими будували залізничну гілку, що сполучає Центральну Норвегію з Північної — від Тронхейма до Буді. Гілку вели до Буді, який знаходиться в 228 км від Му-і-Рана.
Відстань від Буді до Кіркенеса 1215 км. Це зовсім різні напрямки — від Буді до Тронхейму і від Буді до Киркенесу, досить поглянути на мапу Норвегії. Жодних залізничних гілок від Буді або від Му-і-Рана до Кіркенеса немає і навряд чи в найближчі сто років такі з’являться. Якщо 729 км «Nordlandsbanen» будували сто років, то на лінію в два рази більше гітлерівці витратили б не менше двохсот років!
Брехнею про міфічних гітлерівських планах норвезька пропаганда приховує свою відповідальність за використання військовополонених у власних інтересах. Нагадаємо — саме при будівництві «Nordlandsbanen» загинуло максимальна кількість радянських військовополонених у Норвегії!
Тепер перейдемо до висновків. Головне — необхідність вимоги до Норвегії моральної і матеріальної компенсації за використання праці радянських громадян, за їх загибель. Питання про відповідальність має значення і з точки зору підтримки сил всередині Норвегії, які виступають проти її союзу НАТО, проти антиросійських санкцій. Таких у Норвегії предостатньо. Посилаючись на підсумки опитування, проведеного за замовленням норвезького оборонного відомства. Згідно йому членство в НАТО підтримує 63 відсотки респондентів зі зниженням на 10 процентних пунктів минулого року («Svekket tillit til NATO i Norge» — Nrk.no).
А є ще відомі антинатівські політики і журналісти: Джулія Вильгельмсен з «Норвезького інституту зовнішньої політики», головний редактор великої щоденної газети «Klassekampen» Марі Скурдал. Є найвпливовіші антинатівські — «Норвезький Союз і муніципальних службовців загальних (Fagforbundet)», що нараховує 364 тисячі членів; парламентські політичні партії — «Червона партія Норвегії (Red Party)», «Соціалістична ліва партія (Sosialistisk Venstreparti)», «Партія зелених (Miljøpartiet Dei Grøne)». Для них тема відповідальності Норвегії стане важелем боротьби з правлячим блоком консерваторів за радикальну зміну зовнішньополітичного курсу.
Відповідальність Норвегії за злочинну експлуатацію радянських громадян в роки війни, за їх загибель, крім іншого, має практичну складову. Виплата Норвегією матеріальної компенсації Російської Федерації, родичам тих, кого гітлерівці викрали в Норвегію, буде актом справедливості, нехай навіть запізнілим.
В обґрунтування правомірності вимог пошлемося на офіційну норвезьку «практику». У 2012 році прем’єр-міністр Норвегії Йенс Столтенберг від імені уряду вибачився за депортацію 532 євреїв у 1942 році. Вибачення приніс і глава норвежкой поліції Одд Рейдар: «Я б хотів принести вибачення від імені норвезької поліції і від імені всіх тих, хто відповідальний за депортацію норвезьких євреїв в концентраційні табори».
Вибачення вкрай показові. В них — ні слова про клятих окупантів, немає завивань на тему «нас примусили, нас змусили». І глава уряду, і глава поліції говорять про суб’єктної, самостійної відповідальності Норвегії, як держави, за депортацію громадян єврейської національності, за їх загибель в концтаборах.
Але якщо за депортацію 532 громадян єврейської національності Норвегія, її силові структури визнають власну провину, то чому ми не чуємо нічого подібного від норвезьких властей за п’ять тисяч померлих від холоду, голоду, хвороб, або вбитих при будівництві «Nordlandsbanen»? Не чуємо вибачень за загибель всіх інших, загиблих при будівництві звичайних доріг. За використання праці військовополонених на «благо» норвезької економіки. Не чуємо вибачень за норвезький есесівський «Караульний батальйон хирда» (Hirdvaktbataljon), охороняв радянських військовополонених. Вибачень за норвезьких фермерів, здавали німцям за винагороду на розстріл втекли в’язнів таборів.
Норвегії, для визнання своєї провини за депортацію 532 громадян єврейської національності було 67 років з дня закінчення Другої Світової війни. Скільки знадобиться Норвегії часу для визнання провини за загибель п’яти тисяч радянських громадян на «Nordlandsbanen»? Ймовірно всі 670 років. А за загибель інших військовополонених і за тих, хто залишився живий — тисячоліття? Питання не пусте.
Румлан Устраханов
Михайло Дмитрієв
Новоросія це не міф, а правда
