Недавній паводок в Іркутській області мимоволі нагадав про водних ресурсах Росії. Надлишкові вони і можна без проблем поділитися з ними з сусідами? Наприклад, Китай раз по раз прямо натякає, що він не проти взяти «надлишок» собі – цілий ряд регіонів країни страждає від «жорсткого» дефіциту води.
Малою кров’ю
У Китаї, не занадто багатому та іншими ресурсами, сьогодні, мабуть, найактивніше продовжують шукати воду. І роблять це наполегливо і завзято, насамперед у Росії, не звертаючи уваги на відповіді преси та екологів, причому аж ніяк не тільки російських.
Країна з часткою населення 20% від загальносвітового має лише 7% запасів водних ресурсів. Північні і центральні провінції КНР постійно відчувають серйозний дефіцит води. Так, в провінції Ганьсу в минулому році випало всього 380 мм опадів. За даними ООН, за останні 50 років водозабезпечення жителів країн Центральної Азії і Китаю зменшилася майже в 3,5 рази. За розрахунками GlobalWaterInitiative, цей регіон до 2025 року може досягти критичної планки: 1,7 куб. метра на людину на рік.
Китай всіляко намагається вирішити свої внутрішні проблеми, одна з архіважливих – послабити приплив населення в прибережний пояс мегаполісів. А для цього необхідно розвивати центральні і західні райони. Але тут в першу чергу постає питання згаданого «жорсткого» дефіциту води. Хоча, за запевненнями різних експертів, КНР має цілком значні внутрішні водні ресурси.
Це і підземні запаси води: в центральному Китаї створена ціла система водосховищ. До того ж великими запасами підземної, річковий і талої води має північний та північно-східний Тибет, до речі, суміжний з посушливими північно — та центрально-китайськими провінціями. Цілком розумно звернути увагу і на сусідні країни, такі, як Лаос, Бангладеш, М’янми, Таїланду, які володіють надлишками водних ресурсів.
Але КНР дивиться на північ, у бік сибірських регіонів Росії. Населення мало, ресурсів багато, в тому числі водних. Причому вони високої якості – хіба можна порівняти, наприклад, байкальскую воду і мутну водицю якого-небудь Меконгу? Червневий паводок в Іркутській області як ніби спеціально кинув «гирю» на чашу китайських ваг: подивіться – скільки в них води, від її надлишку страждають і навіть гинуть люди.
Якщо «невелику» її частина переправити на південь, то ніхто не помітить, більше того – вдасться на ній навіть заробити. А ще китайці постійно вказують на стратегічне співробітництво між двома країнами, на глобальний проект «Один пояс – один шлях», а за спиною тримають власний досвід практичного освоєння безмежних сибірських ресурсів, і не тільки лісових.
Тому поява двох, на перший погляд, «фантастичних» проектів з перенесення надлишкових водних ресурсів з Росії в Китай, абсолютно не випадково. Мова йде, по-перше, про будівництво в північний Китай водопроводу від Обі через Алтай і північно-східний Казахстан протяжністю майже в 1,5 тис. кілометрів і річною потужністю до 1 млрд кубометрів. По-друге, це будівництво водопроводу від Байкалу до згаданої китайської провінції Ганьсу, точніше до її столиці, міста Ланьчжоу. За розрахунками, довжина водогону складе близько 1,7 тис. кілометрів, він простягнеться від озерної «перлини» Росії через Монголію в центральну провінцію КНР.
Але якщо від байкальського водопроводу російська влада начебто поки дружно відвертаються, то алтайський водопровід починає поступово знаходити реальність, принаймні, в головах чиновників. У травні 2019 року проект був фактично схвалений на круглому столі Держдуми РФ «Стратегічні проекти співробітництва Росії, Казахстану і Китаю».
Ініціативу ж в уми закинула маловідома, але, як виявилося, дуже пробивна структура – Китайське товариство з розвитку співпраці з Росією, Монголією, Казахстаном і країнами Центральної Азії. Проект вже проник в федеральні відомства, включаючи Росводресурсы і МЗС РФ. Примітна репліка депутата Держдуми Олексія Чепи:
«Проект більш ніж на 80 млрд. доларів покликаний вирішити проблему нестачі води в північних провінціях Китаю. Такі проекти можуть бути цікавіше, ніж торгівля нафтою. Його ще мають вивчити експерти, але, сподіваюся, проект буде реалізований до обопільної вигоди».
На першому етапі, до 2026 року, передбачається будівництво першої черги магістрального водопроводу через Алтай потужністю близько 600 млн. кубометрів в рік і розподільних мереж. Другий етап розрахований до 2040 року із залученням нібито надлишкової води алтайських річок.
Тут завод, тут — фабрика…
Але і від Байкалу, судячи з усього, Китай не має наміру відмовлятися. Якщо водопровід поки «фантастичний», то можна почати з малого. З заводу по виробництву байкальської води в пляшках. У травні 2017 в адміністрації Іркутської області було розглянуто інвестиційний проект компанії «АкваСиб» по будівництву виробництва бутильованої води, що забирається з глибини озера Байкал. Обсяг планованих інвестицій – 1,5 млрд. рублів, проектна потужність – 528 тисяч літрів на добу.
Ціною неймовірних зусиль Байкал позбавили ЦПК, і ось знову»
Введення в експлуатацію намічений на 2021 рік. Члени інвестради Іркутської області навіть прийняли рішення включити проект до реєстру учасників регіональних інвестиційних проектів – читай: пріоритетних. І навіть було запропоновано організувати подачу заявки на конкурсний відбір інвестпроектів в Минэкономоразвития РФ, запланованих до реалізації в Байкальском регіоні.
А що тут дивного? Проект цілком вкладається у федеральну інвестиційну канву. Так, спеціальний представник президента РФ з питань природоохоронної діяльності, екології і транспорту Сергій Іванов зазначав, що незабаром країна перетвориться у найбільшого експортера очищеної води. Точніше, «зараз ми продаємо Китаю байкальскую воду за ціною два долари за літр, без шкоди навколишньому середовищу».
У червні 2018 році проект «АкваСиб» успішно пройшов екологічну та будівельну експертизу, підприємство отримало дозвіл на будівництво. Будівництво заводу почалося в січні 2019 року. На «бутильоване» починання дивилися багато. У сусідній Бурятії не приховували, що вони теж не проти зайнятися «водним» бізнесом. Регіон гранично дотаційний, рівень соціально-економічного розвитку низький, а тут можуть прийти значні інвестиції, і заробляти можна на «дармовому» сировина, якого тут хоч греблю гати.
Але після початку будівництва култукского заводу досить швидко почали вилазити всякі «неприємності». З’ясувалося, що «АкваСиб» на 99% належить китайській компанії «Озеро Байкал». А 1% — росіянці Ользі Мульчак. Її дочка Олеся Мульчак – директор компанії-забудовника. За даними Вікіпедії, її чоловіка, Сунь Дженьдзюня, кілька років тому звинуватили в масштабну контрабанду лісу в Китай. За підробленими документами в КНР вивозилися значні обсяги лісопродукції. Загальний збиток перевищив два мільярди рублів. Сунь Дженьдзюнь отримав за махінації на п’ять років позбавлення волі.
Але це були ще «квіточки». Байкальська природоохоронна прокуратура виявила безліч порушень в проекті, заявивши, що будівництво заводу ведеться незаконно. Питання виникли до екологічної експертизи, а також у проведенні громадських слухань. Ділянка, виділена під забудову, розташований на унікальному болоті, де живуть птахи, в тому числі занесені в Червону книгу.
Тільки після цього губернатор Іркутської області Сергій Левченко доручив перевірити законність кутлукской будівництва, а голова комітету Держдуми з екології та охорони навколишнього середовища Володимир Бурматов в березні направив запит на ім’я генпрокурора Юрія Чайки з вимогою перевірити законність зведення заводу.
Збудилася і громадськість. Виникла ініціативна група «Врятуй Байкал», яка закликала підписати петицію і виступити проти будівництва заводу. До неї приєдналося вже понад 800 тисяч осіб. Ініціативу підтримали багато артистів і публічні персони. Відомий стиліст Сергій Звєрєв своїм одиночним пікетом на Червоній площі як раз протестував проти будівництва цього заводу.
Чи варто дивуватися, що суспільний резонанс приніс свої плоди: була запущена експертна інспекція, за підсумками якої прокуратура звернулася в суд з вимогою тимчасово припинити будівництво. А прем’єр-міністр Дмитро Медведєв доручив міністру природних ресурсів і екології Дмитру Кобылкину здійснити перевірку будівництва заводу на відповідність екологічним стандартам. На початку квітня зведення підприємства було зупинено.
Багатьох вразили фотографії з місця будівництва – цілий ряд труб тягнуться по льоду, а потім йдуть на глибину озера. Деякі в соцмережах порівняли труби з щупальцями морського чудовиська, який приповз з Китаю. І цей образ, здається, буде тепер тяжіти над усіма водними проектами, які захоче реалізувати Піднебесна в нашій країні.
Кола на воді
На завод могли б закрити очі, але проблема в тому, що експансія з боку південного сусіда наростає, і вона – багатовекторна. Крім великого інтересу до лісових ресурсів, нафти і газу, китайці зайнялися активним освоєнням байкальського регіону. Ще в 2018 році в багатьох ЗМІ з’явилися публікації про те, що місцеві мешканці незадоволені масовою скупкою китайцями землі на берегах озера. Було навіть написано колективний лист, в якому у місцевої влади просили обмежити для громадян Китаю придбання земель і туризм в даній місцевості.
Але тут, як мовиться, тільки бізнес, нічого особистого. За останні кілька років принципово змінився склад туристів, які відвідують Байкал. За словами губернатора Іркутської області Сергій Левченко, в 2018 році туристи з Китаю склали дві третини від усіх іноземних мандрівників.
Москва, Санкт-Петербург, а тепер і Байкал – ось три центри тяжіння для туристів з КНР. Логічно, що китайський бізнес почав відповідати на запити приїжджають – по березі озера стали рости готелі, кафе, які тримають китайці. Земельні ділянки гласно і негласно скуповуються. Якщо неможливо безпосередньо, то підшукується російський посередник, на якого оформляється нерухомість.
Казало б, треба радіти напливу туристів з Китаю. Але по колу виходить так, що ні місцеве населення, ні регіон, за великим рахунком, нічого не отримує. Китайці будують замкнутий бізнес-цикл: туристи прилітають на літаках китайських авіакомпаній, відпочивають у китайських готелях, їдять в китайських кафе і чіпають байкальскую воду, яка цілком ймовірно відправиться в той же Китай. А у фіналі залишаються гори сміття, напіврозвалена очисна інфраструктура і мало грошей.
Федеральним владі, у будь-якому випадку, доведеться всерйоз братися за байкальські проблеми. Завдання заробити на водних ресурсах насправді знаходиться далеко на задньому плані. А ось роздратування місцевого населення і громадськості з кожним днем лише зростає.
Не випадково Сергій Іванов зовсім недавно на Всеросійському водному конгресі зізнався: «Байкал викликає все більше занепокоєння». Проблеми – побутові відходи ростуть «непомірними темпами». За його словами, на Байкал приїжджають мільйони туристів, серед яких багато «диких». На березі озера «як гриби» будують маленькі готелі, і ні одна з них не має очисних споруд – «все йде Байкал». Тому рано чи пізно, зазначив спецпредставник президента, доведеться обмежувати приплив туристів. Адже на інші особливо охоронювані природні території не пускають безконтрольно людей.
Форумів по Байкалу проводиться багато, та от користі від них поки замало
Власне, з цього і треба було починати: озеро Байкал – це не тільки візитна картка Росії, але і унікальна екосистема. Потрібно вводити заповідний режим використання на всій території байкальського регіону, і вже на його постулатах дивитися на туристів і бізнес.
ЦБК на озері закрили, так чому можливі проекти створення інших підприємств на берегах Байкалу, нехай і екологічно «бутильованих»? Хочеш помандрувати – подавай заявку, записуйся в тур, і під наглядом спеціально підготовленого гіда ти пройдеш по цікавому маршруту і побачиш всі «родзинки» озера. Виходячи з цього принципу, звичайно, відпадають всі питання і про будівництво мегатрубопроводов кудись на південь. Заповідник – і крапка!
Автор:Сергій Осипов, член РГО
