Йдуть штрафні батальйони…

110

«Адже ми ж не просто так, ми — штрафники, нам не писати: «Вважайте комуністом»
Володимир Висоцький
М1: Передуючи історію про штрафбатах — своїми очима бачив у покинутих бетонних кулеметних гніздах в Закарпатті вмуровані в стіни колца з обривками ланцюгів. Доводилося навіть чути від «істориків» у Росії, що це доказатальства звірств Сталіна. Ось тільки амбразури цих укріплень були спрямовані на схід. Частина з побаченого входила в лінію Арпада, обладнану угорськими військами проти гпступавшеих частин РСЧА.

Командувач 1-ї гвардійської армії генерал-полковник А. А. Гречко (в центрі) з офіцерами штабу армії на лінії Арпада. 1944 р.
Напевно, немає більш міфологізованої теми в історії Великої Вітчизняної війни, ніж тема «штрафників». У перебудовні і постперебудовні роки вона обросла такою кількістю брехні і міфів, що сьогодні навіть у найбільш критично мислячих людей в голові повна «каша» з цієї теми. Тут і мільйони солдатів і офіцерів, які пройшли через штрафбати і «шурочки» — штрафні роти. І нещадна м’ясорубка людей у цих підрозділах, та заградзагони за спиною, чиї кулемети «штрафників» на забій, і сотні тисяч кримінальників, забраних з таборів «штрафники» і голими руками — зброї «штрафникам» нібито не давали — резавших німців з криками «Гу-га!»
Свою лепту в обдурення народу внесли і перебудовні фільми, в яких тема штрафників смакувати на всі лади і міцно забетонувати свідомість вигаданими образами.
А в реальності все було зовсім не так.
По-перше, «штрафники» — це не винахід нібито збоченого розуму радянського «главковерха» Сталіна. Насправді вітчизняна і світова! — історія штрафників почалася на багато десятиліть і навіть століть раніше!
Ще в XVIII столітті в Російській Імператорській армії існувала практика розжалування проштрафилися офіцерів у рядові з відправкою їх в райони бойових дій. Легендою того часу стала знаменита відправка імператором Павлом I «проштрафишегося» на плац-параді полку в Сибір, який, правда, не відправили в Сибір, а в Царське Село. Але в реальності за роки його правління сотні офіцерів були розжалувані в солдати і відправлено за дальнім прикордонних фортецях спокутувати свої «провини». Тоді «штрафники» були виключно дворянами! Звичайних солдатів за провини просто забивали до смерті або калічили, проганяючи крізь стрій шпицрутенов або шомполов.
У XIX столітті розжалування в «штрафники» стало звичайною практикою. Тільки після повстання на Сенатській площі 14 грудня 1825 року за вироками судів було разжаловано і відправлено на Кавказ більше трьох тисяч офіцерів, дворян і солдатів. Це була найбільш масова відправка «штрафників» на війну, але й потім вироки виносилися постійно, так що «штрафники» у складі кавказьких військ становили чималий відсоток. Таким «штрафником» був, наприклад, один Михайла Лермонтова Руфим Дорохов; «штрафником» став один з князів Трубецьких, підполковник Павлоградського гусарського полку, кавалер двох орденів за французьку компанію Григорій Нечволодов, програв у карти казенні гроші. Та й самого Лермонтова теж можна вважати «штрафником»…
Відразу після скасування кріпосного права та обмеження застосування в армії тілесних покарань, військовим міністерством Російської імперії були створені спеціальні «штрафні» підрозділу — військово-виправні роти. У них прямували нижні чини, засуджені до відбування покарання за військові злочини. Час перебування в цих ротах не зараховувалося в строк служби. Всі арештанти в них поділялися на два розряди: випробовуваних і исправляющихся. До 1875 році цих рот було вже дев’ятнадцять! Для виправлення арештантів призначався обов’язковий щоденний труд, дотримання мовчання, суворе виконання статутного порядку, а також уроки Закону Божого.
Продовжилася практика використання «штрафників» та в роки Першої світової війни. Вже на самому його початку стало ясно, що російська армія бореться погано. Війська не горіли бажанням воювати і часто панічно відступали без наказу або здавалися тисячами в полон. Тільки за перші два роки війни в полон здався два мільйони солдатів і офіцерів. При такому положенні справ командування було змушене вжити екстрені заходи з відновлення порядку та боєздатності військ. Були видані укази, в яких всі добровільно здалися в полон військовослужбовці після закінчення війни віддавалися під суд, з позбавленням земельних наділів і засланням до Сибіру. Сім’ї, які потрапили в полон військовослужбовців позбавлялися пенсій. Тоді ж з’явилися і прообрази майбутніх «заградотрядов». У наказі по 11-ї армії від 19 грудня 1914 року, її командувач, генерал Володимир Смирнов наказав:
«Наказую: кожному начальнику, усмотревшему здачу наших військ, не чекаючи ніяких вказівок, негайно відкривати по здає гарматний вогонь, кулеметний і рушничний!»
Але проблему, судячи з усього, ці драконівські методи не вирішили, і через рік у наказі від 5 червня 1915 року легендарний командувач 7-й армією генерал Олексій Брусилов практично повторив наказ Смирнова:
«Крім того, ззаду треба мати особливо надійних людей і кулемети, щоб, якщо знадобиться, змусити йти вперед і слабодушных. Не слід замислюватися перед поголовним розстрілом цілих частин за спробу повернути назад або, що ще гірше, здатися супротивнику… За здає повинен бути спрямований і рушничний і кулеметний та гарматний вогонь… не зупинятися перед поголовним розстрілом».
Тоді ж в царській армії з’явилися і цілком штрафні підрозділи. Так у 1915 році «штрафників» були сформовані кріпаки батальйони, що обороняли фортеці Перемишль, Ковно і Брест-Литовську. Були свої штрафні батальйони і на флоті. Саме «штрафники», наприклад, героїчно обороняли Моонзундские острова. З проштрафилися матросів формували важкі артилерійські дивізіони. Чому? Все дуже просто — німці мали перевагу у важкій артилерії, і на кожен російський постріл слідував негайну відповідь десятка німецьких гармат. Тому смертність у важких артдивизионах була величезною. У такому артдивизионе служив прапорщиком письменник Борис Лавреньов, визнаний при мобілізації політично неблагонадійним і спрямований у важкий артдивизион. Іншим відомим «штрафником» того часу став «штрафованный матрос 2–ї статті» Кулібін, засуджений у морський батальйон під Двінськ, — правнук знаменитого самородка–винахідника Івана Кулібіна, що вразила імператрицю Катерину II годинами власної конструкції.
«Штрафників» також направляли і в інші частини, де втрати перевищували звичайний рівень. Починаючи з 1916 року, струсившим або втекли з поля бою офіцерам пропонували заміну трибуналу службою у авіазагонах або в бронедивизионах, де втрати були дуже високими.
Такі жорсткі заходи по підтриманню військової дисципліни дали позитивні результати. Кількість дезертирів і здалися в полон, різко скоротилося. В 1916-1917 роках у полон потрапили всього 5 тисяч російських солдатів і офіцерів, причому практично всі — пораненими або в непритомному стані…
У РККА штрафні підрозділи: роти і батальйони, — з’явилися в липні-серпні 1942 року після опублікування наказу № 227, прозваного у військах «Ні кроку назад!»
Всупереч міфам, в «штрафбатах» ніколи не служили ні злочинці, ні солдати. Це були виключно офіцерські формування. Рядових і сержантів направляли в штрафні роти, туди ж прямували та звільнені з таборів по амністії засуджені. Але відсоток їх був мінімальний. На «важкі» (вбивства, розбій і т. д.) і «політичні» статті амністія не поширювалася. Всього за роки війни було сформовано 65 штрафних батальйонів і 1 037 штрафних рот. Але тут необхідно пояснити, що це загальна кількість за всі роки війни. Одночасно на фронті ніколи такої кількості не було. Та штрафні батальйони, і штрафні роти були тимчасовими підрозділами, які формувалися і розформовувалися в силу різних обставин.
Є міфами історії, про те, що «штрафники» не отримували зброї — роти і батальйони були озброєні по штатам стрілецьких рот і батальйонів РСЧА. Більш того, іноді «штрафники» відчували нове озброєння, як, наприклад окремий офіцерський штрафний батальйон під Великими Луками влітку 1942 рік, отримав на випробування спеціальні сталеві панцири — прообрази сучасних бронежилетів.
Таким же міфом є історія про «штрафних» командирів цих підрозділів. «Штрафниками» командували звичайні піхотні офіцери, чиєю єдиною привілеєм був термін вислуги — п’ять днів за один день командування, на відміну від звичайних фронтових трьох днів.
Брехнею є і твердження про те, що звільнитися з штрафного частини можна було тільки через поранення. Насправді, пункт 15 наказу №227 свідчив:
«За бойове відміну штрафник може бути звільнений достроково за поданням командування штрафного батальйону, затвердженим військовою радою фронту. За особливо видатне бойове відміну штрафник, крім того, подається до урядової нагороди»
І лише у 18-му пункті визначався кінцевий термін перебування:
«Штрафники, які отримали поранення в бою, вважаються отбывшими покарання, відновлюються в званні і у всіх правах, і по видужанні направляються для подальшого проходження служби…»
Мало хто знає, але офіцера з минулим «штрафника» можна було визначити по характерному «набору» нагород. Серед «офіцерських» орденів і медалей зрідка зустрічався солдатський орден «Слава» III ступеня, і це, як правило, свідчило про те, що його власник пройшов через «штрафбат», де за статусом усі вважалися рядовими і за подвиги нагороджений солдатськими нагородами…
За всі роки Великої Вітчизняної війни через штрафні частини РСЧА пройшло 427 910 осіб. Якщо врахувати, що через Збройні Сили СРСР за той же час пройшло 34 476 700 осіб, то частка бійців і командирів «штрафників» становить приблизно 1,24%.
Идут штрафные батальоны…
А що у супротивника? Дисциплінарні батальйони у Вермахті з’явилися ще до початку Другої світової війни. У 1939 році їх налічувалося вісім. Використовували їх головним чином як військово-будівельні та саперні частини. Але контрнаступ радянських військ під Москвою в грудні 1941 року поставило німецьку армію в критичне становище, що загрожувало Східного фронту катастрофою. Багато частині бігли, кидаючи техніку і озброєння, і це вимагало від гітлерівського керівництва надзвичайних заходів. За наказом Гітлера на Східному фронті було сформовано 100 штрафних рот. Чи, як їх офіційно називали, «частин випробувального терміну». Засуджувалися туди солдати і офіцери на термін від півроку до п’яти років. І, на відміну від РСЧА, де поранення або героїзм ставали автоматичним приводом для звільнення та поновлення в званні і права, німецький «штрафник» відбував свій термін від дзвінка до дзвінка. Жодних нагород і відзнак йому не належало, і навіть після важкого поранення він повертався назад в склад своєї штрафної роти.
Всього, за офіційними даними, через систему німецьких штрафних батальйонів під час Другої світової війни минуло 198 тисяч осіб, що склало майже 0,9% від загальної чисельності Вермахту в 18 мільйонів.
М1: насправді вдвічі більше — про що нижче.
Військовослужбовці вермахту каралися наступним чином.
Найстрашнішим покаранням було укладення в польовий штрафний табір (Feldstraflager). Можливість вижити в цих таборах була мінімальною. Цитата з наказу шефа армійського тилового командування від 7 вересня 1942 року:
«Залучати заарештованих до найважчих робіт при неодмінною небезпеки і, по можливості, безпосередньо в зоні бойових дій: розмінування, похорон полеглих супротивників, будівництво бункерів і риття окопів, різка дротяних загороджень»
Щодня ув’язнені повинні були працювати 12-14 годин, у свята та вихідні — не менше 4 годин. Ув’язнені не вважалися солдатами; були випадки, коли їх через деякий час направляли відбувати покарання в концтабори.
Укладені польових спецбатальонов (Feldsonderbatallon) містилися і працювали приблизно так само, але, все-таки, офіційно вважалися військовослужбовцями. Термін їх укладення або, краще сказати, служби становив зазвичай 4 місяці, після чого, при хорошому поведінці і старанності, солдатів прямував в яку-небудь переформируемую частина. При поганій поведінці доводилося служити 6 місяців. Його грошове забезпечення (під час перебування в спецбатальйон) скорочувався наполовину. Тих же, хто перевиховуватись і через півроку не бажав, позбавляли статусу військовослужбовця і відправляли до концтабору. Штрафники залучалися на фронті тільки до робіт. Частина штрафників служила в командах по боротьбі з партизанами, але не проти регулярних радянських військ.
До цього непростого штрафному спорудження збоку приліпили ще одне «будова» — так звані «випробувальні частини». Саме вони отримали літеру 500-х батальйонів (500, 540, 550, 560, 561). До речі. 561-й батальйон дуже жорстоко бився під Ленінградом на Синявинских висот, давшихся нам дуже дорогою ціною. Ось вони найбільше схожі на наші штрафроты і батальйони були озброєні, посилали на фронт.
Але як раз німці заперечували штрафний характер таких сполук. Для них це були саме «іспитові» частини, що відрізняються від частин «особливого призначення». Хоча посилали в них все одно тих солдатів і офіцерів, яким загрожувала в’язниця або табір. Просто командир або суд зволили змінити їм форму покарання. Тут, як кажуть німецькі свідки, бійці «випробовувалися» в самому прямому сенсі слова. Більше 80 тисяч людей пройшли через «пятисотые» батальйони, і втрати в них були, як і в наших, екстремально великі. Ці частини посилали на найбільш небезпечні ділянки фронту, де вони повинні були «битися, як леви», а часом і… працювати в якості заградзагонів, перебуваючи на позиціях в тилах у нестійких військ і відстрілюючи «трусів»! Що ж, по-своєму — теж «реабілітація»… Тим більш парадоксально, що в «батальйони 500» відправляли і засуджених дезертирів.
500-е або їх аналоги існували у всіх німецьких родах військ: сухопутних, повітряних, військово-морських і SS. Саме штрафники СС використовувалися в боротьбі з партизанами, прославившись своєю жорстокістю, тому, мабуть, багато хто визнав необхідним відмежуватися від них.
Крім цих батальйонів, німці 1 жовтня 1942 року також створили так звані «формації солдатів другого класу» — 999-е батальйони і випробувальні заклади Організації Тодта. Останні можна назвати військової каторгою, оскільки Організація Тодта відала, в основному, військовим і оборонним будівництвом. Сюди потрапляли ті, кого визнавали wehrunwurdig — «негідними носити зброю».
Потрапили сюди військовослужбовців позбавляли вислуги, звань і нагород. А потрапляли на «другий клас» ті, хто здійснював серйозні кримінальні злочини, відмовлявся від виконання наказу, бив вищестоящих командирів або зовсім був помічений в активному спротиві нацистському режиму. Сюди ж потрапляли і ті, хто не «виправлявся» в 500-х батальйонах або зовсім здійснював в них новий злочин. У цьому сенсі такі частини нерідко і іменують німецькими штрафбатами. У цих підрозділах, як правило, про реабілітацію або амністії мова взагалі не йшла.
Вважається, що через 999-е батальйони пройшло приблизно 30 тисяч осіб. Хоча у вермахті батальйон — поняття умовне. Той же 999 батальйон незабаром після створення виріс до чисельності дивізії. З вересня 1944 року ці частини стали розформовуватися, а їх особовий склад розсортували за звичайних частин, — за винятком тих, кого відправили у концтабори, визнавши «невиправними» або неблагонадійними. Втім, є відомості, що частина цих батальйонів проіснувала до кінця війни.
Ще одним видом німецьких штрафних частин, тільки неофіційними, були польові штрафні підрозділи — Feldstrafgefangenabteilungen (FstrGAbt). Вони комплектувалися безпосередньо в зоні бойових дій з числа військовослужбовців, які вчинили злочини і проступки. Якщо бути строгим, то ці частини не були окремим видом штрафників. Власне, сюди потрапляли ті, кого фронтове командування (вони перебували в корпусному підпорядкуванні) з тих чи інших причин не бажало надсилати офіційні штрафні підрозділи.
Швидше за все, неформально все залежало від тяжкості вчинених проступків і від зрозумілого бажання командирів мати «власних» штрафників. Точніше, мати власні «витратні» підрозділи, які можна було б спрямовувати на складні інженерні роботи — наприклад, мінування-розмінування безпосередньо в бойових умовах, коли шкода професійних саперів; на штурмові завдання, на розвідки боєм і рейди по тилах супротивника. Ну і, насамперед, треба думати, — на прикриття відхідних частин. На те прикриття, яке повинно було стати причиною саме, але затримати наступаючого ворога.
У німецьких «штрафротах» існувало поділ по родах військ. Танкісти, льотчики, моряки — всі служили в різних підрозділах. Існували окремі штрафні танкові батальйони («кампфгруппа Кноста») і штрафні ескадрильї «Люфтваффе». І навіть всередині штрафників була своя ієрархія. Проштрафилися штрафників направляли в батальйони розмінування, де смертність була величезною навіть за мірками «штрафників»! При цьому неухильно дотримувався принцип кастовості: існували офіцерські штрафні роти, унтер-офіцерські і солдатські. Також у Вермахті, починаючи з 1943 року, були сформовані штрафні батальйони з кримінальників. Тобто всі «штрафбатовские» міфи російських лібералів ґрунтуються на практиці саме Вермахту, а не Червоної Армії.
ВЛАДИСЛАВ ШУРИГІН, http://naspravdi.info/novosti/idut-shtrafnye-batalony