23 червня виповнилося 130 років з дня народження великої російської поетеси Анни Андріївни Ахматової. Здається, що вона і її поезія вийшли з минулого, імперського, дореволюційного століття і ніяк не пов’язані з радянським ладом. Однак поетеса прожила більшу частину свого життя саме за Радянської влади і з нею у Ахматової були особисті і вельми неоднозначні відносини, про яких ми розповімо.
Вона народилася, росла і виховувалася в дворянській, суто аристократичному середовищі. Вона вбирала дух Царського Села, Маріїнської гімназії та Севастополя. Вона вчилася по абетці Льва Толстого і писала вірші в дусі акмеїзму. Коротше кажучи, Анна Ахматова вся була з тієї, старої Росії, яка звалилася відразу в 1917 році. Перша ж зустріч з новою Радянською владою сталася вже в 1921 році: її колишнього чоловіка, батька її дитини, великого російського поета і дорогого її серцю людини Миколи Гумільова заарештували петроградські влади, звинуватили в явно надуману контрреволюційній змові і через три тижні розстріляли.
Вже з наступного року твори Ганни Ахматової почали жорстко цензурувати, а в період з 1925 по 1939 рр. поетесу не друкували взагалі, зрадивши забуттю. У 1935 році новий удар: під арешт потрапили її новий чоловік Микола Пунін і 23-річний син Лев, правда, через тиждень їх відпустили. Проте через три роки горнило сталінських репресій знову поглинуло її сина, якого на п’ять років відправили в табір. Ахматова, носила синові передачки в ленінградські «Хрести», написала у ці роки одне з самих своїх знаменитих віршів — «Реквієм».
Дивовижна по своїй послідовності Радянська влада в наступному, 1939 року прийняла мати репресованого Анну Ахматову в Союз письменників СРСР і знову почала друкувати її вірші, правда, не забувши поставити нагляд за поетесою. У 1941 році її дбайливо евакуюють з Ленінграда, а в евакуації регулярно публікують її вірші і організовують виступи. Так відбувалося і після закінчення війни, коли на зустрічі в Москві Ахматової влаштували громову і тривалу овацію. Це не сподобалося партійному начальнику Жданову, який в 1946 році виступив зі знаменитою розгромної промовою проти Ахматову і Зощенко і сказав про поетесу: «До убозтва обмежений діапазон її поезії — поезії оскаженілої барыньки, мечущейся між будуаром і моленной. Не то черниця, не то блудниця, а вірніше, блудниця і черниця, у якій блуд змішаний з молитвою».
Як і повинно, далі послідувало нове гоніння: Ахматову вигнали з Спілки письменників. Через три роки були знов арештовані її колишній чоловік Микола Пунін і син Лев. Пунін згинув у таборах, а Гумільов-молодший зумів-таки вийти на свободу. Ганна Андріївна після арешту сина написала листа Сталіну з проханням помилувати сина, але воно так і залишилося без відповіді. Правда, через два роки поетесу поновили в Спілці письменників і дали невеликий будиночок.
Після смерті вождя і початку «відлиги» вийшов на свободу син Лев, а саму Ахматову знову стали друкувати, запрошувати на заходи і обдаровувати преміями. Прийшло пізніше визнання: її двічі номінували на Нобелівську премію, вручили літературну премію «Етна-Таорміна» в Італії, а Оксфордський університет присвоїв Ахматової ступінь почесного доктора літератури. За рік до її смерті у світ вийшов новий, вже остання збірка «Біг часу».
Вона померла 5 березня 1966-го — рівно через тринадцять років після смерті Сталіна — людини, від якого режиму Ахматова і її близькі серйозно настраждалися і який так і не відповів на лист поетеси, надіслане йому в 1949 році…
